Андрей Гуляшки: Спляча красуня

Потім ми рушили далі. Видно, шофер весь цей час, поки я ходив по крамниці, міркував, як знайти вулицю Латина, і тому легко її знайшов.

Ми проїхали повз телевежу і через дві хвилини зупинились біля будинку, де жив Авакум.

Надходила дев'ята година. Коли я розплачувався з шофером, у мене було відчуття, ніби за мною хтось стежить з веранди. Чужий погляд пронизував мене наскрізь, давив, я відчував його кожною клітинкою. Я міцно зціпив зуби і не підвів голови.

Коли машина від'їхала, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Від будинку мене відокремлювало кроків з десять, які я мав пройти вузькою алеєю, вимощеною кам'яними плитами. Та тільки я ступив на неї, як з веранди гукнув Авакумів голос:

— А валізу кому залишаєш? Ах, цей голос! Я мало не спіткнувся. Обличчя моє спалахнуло.

— Я не був певен, що застану тебе вдома,— збрехав я,— і залишив речі біля хвіртки.

Я пройшов школу в нього-таки і знав, як виплутатися з незручного становища.

— Он як? — прикинувся здивованим Авакум.— А коли ти не був певен, що застанеш мене, чому відпустив машину? — І тихо, незлобиво, трохи сумно засміявся.

Він обняв мене, поплескав по плечу важкою рукою, як робив завжди, подивився на мить мені в очі й підбадьорливо кивнув головою. Потім посадовив у величезне шкіряне крісло навпроти каміна, а собі присунув низеньку табуретку й сів біля мене. Ми перекинулися кількома банальними фразами про мою роботу, про наших спільних знайомих (про Балабаниху він не промовив ні слова), про погоду в Триградському краї. Все це тривало не більше як п'ять хвилин. За всю нашу розмову він глянув на мене лише раз — коли я вийняв пачку з сигаретами, а то був заклопотаний своєю люлькою. Це дало мені придивитися до його обличчя, бо я не боявся зустрітися поглядом з його жахливими очима. Кажу «жахливими» не заради ефекту і не тому, що в його очах було щось справді жахливе. Навпаки, він мав гарні, великі, блакитно-сірі очі, спокійні й зосереджені. Але таким шанолюбам, як, наприклад, я, знести погляд цих очей нелегко. Тільки-но він гляне на вас, ви одразу почуваєте себе, як студент-першокурсник перед професором. Вони проникають глибоко у мозок і зважують думки співрозмовника, мов надчутливі терези, тож не диво, що інколи здаються жахливими.

Його обличчя — чи то художника, відсталого від моди, чи то актора, що залишив сцену, чи то старого парубка, в чиєму житті було багато історій,— здалося мені тепер худим, як ніколи. Зморшки, що прорізали чоло та щоки, стали глибші й довші, підборіддя загострилося, вилиці випиналися дужче. На волоссі та скронях додалося сивини, а борлак став помітніший. Худорлявість надавала його обличчю підкреслено міського, я б навіть сказав, аристократичного вигляду. Можна було подумати, що ні в його жилах, ні в жилах його дідів ніколи не текло жодної краплини селянської крові. І тільки його руки з дуже розвиненими кистями, довгими пальцями та грубо окресленими сухожиллями свідчили про первісну силу, природжену спритність, і мені завжди здавалось, що хтось із його предків неодмінно споруджував мости й будинки — походив з тревненських або копривштицьких майстрів [Міста Тревна і Копривштиця — в минулому осередки самобутньої болгарської архітектури].

Коли скінчилась розмова про се про те, Авакум поцікавився, чому я зупинився в готелі, а не приїхав прямо до нього - адже мені відомо, що в нього вигідне помешкання і я почував би себе тут як вдома.

— А може, я й приїхав прямо до тебе,— відповів я, значливо показуючи на свою валізу.

Він похитав головою і скупо всміхнувся. В його очах спалахнули знайомі вогники — він збирався, як робив це завжди після тривалої розлуки, почати свою звичну «ловитву». Така гра в розгадування була його примхою, чимось на зразок навчального етюда, але, видно, давала йому насолоду, бо він повторював її щоразу, як тільки ми з ним зустрічалися.

— Може, я й приїхав прямо до тебе,— повторив я, щоб дати йому привід почати «ловитву».

Вогники згасли в його очах, і він позіхнув.

— Цього разу завдання дуже просте, але якщо ти наполягаєш, то я зразу ж і без великих зусиль розв'яжу його. Ти зупинився, любий мій друже Анастасію, в готелі «Болгарія», а в цій валізці лежить оригінальний родопський килимок, який ти привіз мені в подарунок. Я зворушений до глибини душі. Він викликатиме в моїй душі хороші, приємні спогади.

Натоптавши люльку, Авакум закурив і випустив кілька синюватих хмаринок диму. Він здавався замисленим.

Я з власного досвіду давно знав, що то його манія, улюблена гра — вражати гостей «відгадуванням» деяких дрібних пригод і випадків з їхнього щоденного життя. Так він демонстрував свою гостру спостережливість і, хоч намагався вдавати байдужого, я добре знав, що в таких випадках він переживає подвійну радість: і від ефекту, справленого «відкриттям», і від уміння вести ризиковану й небезпечну для його шанолюбства гру. Я підозрював, що Авакум однаково здогадається про готель, але про килимок — це мене справді здивувало. Глянув на валізку — защібнута гаразд, жодної шпаринки.