Андрей Гуляшки - Спляча красуня

Усупереч всім правилам послідовності й асоціативним зв'язкам у мисленні я раптом згадав одну корчму в Софії, де рік тому ми обідали з Авакумом. Той спогад так несподівано виплив з якогось потаємного куточка свідомості і водночас був такий приємний, що я не втримався і голосно засміявся. Щось подібне я, напевно, відчув би, коли б, повернувши голову, зненацька побачив схилену над моїми старовинними діжами чарівну Балабаниху з Момчилова. Чудасія, та й годі, тут можна було посміятися.

Справді, згадав я про ту корчму з доброго дива, бо не любив пити, та й взагалі такі місця не викликали в мене захвату. Але про Авакума, признаюся, думав часто, рідко минав день, щоб я не згадував його. Коли йшов дорогою в Момчилово, минаючи Зміїцю, мені здавалося, що серед зубчастих скель ось-ось майне, мов тінь, його висока пригорблена постать. Коли завертав до Ілчового шинку, щоб трохи відпочити й за звичаєм випити келих кислуватого вина, на мене раптом налітали тривожні спомини — вся мом-чиловська історія або її окремі епізоди воскресали перед моїми очима, наче відбулися тільки вчора. А коли траплялося проходити повз Даудову кошару, сховану в лісових хащах, щось стискало мені горло, і я мимоволі зітхав. Адже саме сюди Авакум привів свою кохану, і тут вона заподіяла собі смерть. І все те в ім'я краси, яка безупинно гналася за ним, мов та стріла на його теракотовому келиху, що вічно летить за сарною і ніколи не настигає її.

Ті місця були пов'язані з його діяльністю, з проявами його аналітичного таланту і з важливими моментами його неспокійного життя. Тут ми вперше зустрілися з ним, тут зародилась наша дружба, якщо взагалі може існувати дружба між обранцем богів і простим смертним, хоч і дільничним ветеринарним лікарем...

А дощ не вщухав. Завивав вітер у димарі, дощові краплини шипіли, падаючи на жаристі головешки, двері рипіли й зітхали, немов хотіли зірватися з розхитаних завіс.

Ніч була неприємна. Крізь щілини в стелі просочувалась волога, задував холодний вітер, і жовтий вогник у лампі злякано тремтів.

Сидячи біля вогнища, я думав про Авакума, а можливо, більше про себе... Гніт у лампі зачадів, жовтий вогник полум'я почав згасати, але в моїй голові народилася чудова думка, я засміявся, і дощова ніч не здавалася вже такою жахливою.

Я наклав хмизу і знову розпалив вогонь. Зайнялося велике полум'я. Потім налив гасу в лампу, і вона засяяла золотистим світлом. Вітер співав у димарі, двері весело про щось сперечались із своїми поржавілими завісами.

Я витяг з-під ліжка валізу і почав збиратися.

Нічого не вдієш — хай завтра моя синьоока знайома проливає сльози. Так їй і треба... Людина має бути гордою.

Цілу годину простояв я під гарячим душем, хлюпався, вимахував руками і весело висвистував. Мене тішило все — дзеркало, блискучі нікельовані крани, скляна поличка з мильницею, одне слово, я нетямився від щастя. Таким щасливим може бути тільки той, хто вийшов з лісових нетрищ, проживши там понад рік. Щоправда, і в цьому лісі я знаходив місця, щоб скупатися. Звичайно, не в Доспатській річці з її крижаними вирами. Там хлюпотілися пструги і купатися було незручно. Я вибирав собі глибші місця біля села, ставав навколішки і хлюпався досхочу. Було дуже приємно, хоч інколи я загрібав пісок і жабуриння. Зате тут є крани для холодної та гарячої води і не треба ставати навколішки. Та й вода чиста, як сльоза.

Скупавшися, я одягнувся, вийшов на вулицю і взяв таксі.

— Вулиця Латина,— сказав я шоферові.

А що настрій у мене був гарний, то я приготувався докладніше пояснити йому, де ця вулиця, але він, як видно, розсердився і невдоволено махнув рукою.

«Нехай попетляє,— подумав я,— хоч мені й коштуватиме дорожче. А коли втратить усяку надію самостійно дістатися до місця, тоді подивиться на мене винувато, чекаючи допомоги, та я тільки пересмикну плечима. Нехай на гіркому досвіді пересвідчиться, що кепський настрій до добра не доводить».

А взагалі я почував себе чудово, і мені було весело. В мене були гроші, вільний час, а всі службові клопоти лишилися далеко, за тридев'ять земель.

— Зачекай трохи,— сказав я шоферові,— треба купити сигарет. Навпроти продають саме такі, як я люблю.

Насправді я не курив, хіба що для забавки. Мені кортіло зайти у фірмовий магазин з цікавості — подивитися на вітрини. Виходячи з готелю, я купив чужоземну газету. Цю газету я, безумовно, не прочитаю, бо погано володію чужою мовою. Але яким тоном я сказав дівчині-продавцеві: «Будь ласка»,— киваючи на газету головою! Та вмить зрозуміла і, як мені здалося, навіть усміхнулась. Було приємно.