Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

Підстьобувана інфляцією, ліра котилася вниз, ціни зростали і мчали, як коні від батога. Рік тому за обід у «Россіні» платили стільки, скільки тепер коштував сніданок. Зарплата танула швидше від весняного снігу, навіть вищі чиновники мусили підтягувати паски. Дехто з директорів перестав відвідувати «Россіні», особливо дрібніші. Прийшли, звичайно, інші, але серед них, вважайте, не було людей мистецтва.

Дехто казав, що криза відучує людей від давніх звичрк. Хтозна! Краще сказати — люди почали пристосовуватись до породженого кризою нового життя, адже треба було якось жити. Замість заходити до «Россіні» на віа Венето, професор Роберто Тоцці поступово звик снідати на своєму робочому місці. Служниця готувала два бутерброди з маслом та ковбасою, наливала в невеликий термос каву, професор клав усе це у свій елегантний дипломат і повільно прямував до Боргезе. Хто б міг подумати, що ця поважна людина в старому чорному демісезонному пальті й шкіряних рукавичках несе в чемоданчику не цінні папери чи таємні документи державної ваги?

Напередодні того похмурого ранку, з якого почалася наша розповідь, Роберто Тоцці й синьйора Тоцці ходили з приятелями в кіно, потім синьйора Тоцці, яка вперто не бажала розлучатися зі своїми легковажними звичками, захотіла піти в бар. Там пили джин, і синьйора Тоцці з синьйором Умберто танцювали. Синьйор Умберто, молодий колега Роберто Тоцці, був недавно призначений експертом по художніх речах при Банку комерчіале. Ця посада приносила добрі гроші, тому Умберто був у чудовому настрої. А сам Роберто Тоцці того вечора вперто боровся з досадою, яка отруювала його в сто разів більше, ніж густий тютюновий дим і шалене вищання джазових інструментів. Там, на естраді, неначе хтось лоскотав саксофон і різав трубу.

Повертаючись додому, він не вимовив ні слова, а коли ввійшли до кімнати, відмовився пити чай і відіслав служницю, яка принесла йому гарячі, щойно зварені макарони. Засвітив настільну лампу в кабінеті, розгорнув книжку, але не прочитав жодного рядка, хоч сидів над нею понад годину. Коли зайшов до спочивальні, дружина вже спала. Вона забагато танцювала з отим типом, який з мистецтвознавця перетворився на торговельного експерта, фахівця з гешефтів. Отака ціна молодим. Щоб перебороти безсоння, він став декламувати про себе вірші з «Георгік» Віргілія, але згадав, що не залишив грошей служниці, щоб та купила масла та ковбаси для завтрашніх бутербродів. Спокійна і здорове дихання дружини почало його нервувати. Молоді продавали свою совість за гроші, звичайно, це було жахливо, але, далебі, як можна зводити кінці з кінцями, живучи на платню мистецтвознавця? В усякому разі, він більше не ступить у ту кляту забігайлівку, де труба верещить наче недорізана. Напнув ковдру на голову і з болісним сумом позаздрив тим людям, які жили колись у добрі давні часи. Але поганий настрій переміг,— засинаючи, він сказав собі, що добрих часів, по суті, не було ніколи.

Вранці, поклавши кілька мізерних картоплин у свій дипломат, він вирушив на роботу, почуваючи себе пораненим воїном, який добровільно повертається на бойовище. Гордо прямував вулицями, як і належить нащадкові непохитного Коріолана.

Після такого короткого, але потрібного вступу ми підійшли до того моменту, коли Лівіо Перетті нахабно вскочив у його кабінет і побачив, як. він сумовито їсть варену картоплю.

Коли Умберто застукали за тим принизливим заняттям — їсти картоплю на розкішному письмовому столі в стилі ампір у ще розкішнішому кабінеті з кокетливими стільцями в стилі рококо біля стін,— його обличчя менш як за хвилину змінило свій колір. Спочатку воно почервоніло, потім стало жовтим і знову почервоніло. Мабуть, Роберто Тоцці пережив те саме, що переживає заміжня жінка, коли застають її в обіймах коханця. Вона почуває і сором, і страх, і безнадійний жаль за втраченою назавжди гідністю.

Звичайно, їсти картоплю, навіть у музеї Боргезе, не таке вже падіння, як, наприклад, перелюбство, і якби Роберто Тоцці був син каменяра чи банкіра, він зовсім би не розгубився. Навпаки, мабуть, усміхнувся б і підморгнув: «Дивіться собі на здоров'я, мені від того й за вухом не свербить».

Але він був син середнього чиновника і все життя педантично дотримувався правил, записаних у катехізисі дрібного буржуа. Тому він зніяковів, і якби мав слабше серце, у нього стався б інфаркт.

Проте нещастя тільки почалися. Із спаплюженою гідністю ще можна прожити. Хіба мало міністрів, про чиї афери, спекуляції тощо дізналася широка громадськість, залишались і далі міністрами, ніби нічого й не сталося?! Вони втратили свою честь, але все ще сиділи в кабінетах, підписували державні папери і з виглядом ягнят божих приходили на оперні прем'єри. Другий удар був набагато страшніший, він перехопив йому дихання і послав його в нокаут.