Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

Роберто Тоцці, директор, у цей час снідав. Худорлявий і делікатний чоловік, з посрібленим волоссям, розумним обличчям, довгими й тонкими пальцями піаніста, розщібнув на своєму письмовому столі елегантну валізку-дипломат, вийняв поліетиленовий мішечок з вареною картоплею і почав ліниво жувати. Сніданок Роберто Тоцці ніколи не відзначався особливою розкішшю, але цього ранку він здавався не гідним навіть охоронця музею третьої категорії. Проти сніданку Монтано, охоронця музею першої категорії, він був просто жалюгідний. Монтано з'їдав на сніданок миску капусняку з ковбасою і порцію смаженого лосося, а в четвер та неділю додавав до цього основного меню або сто грамів бринзи, або чверть смаженого курчати з картоплею — просто люкс, надто коли згадати неодмінну склянку червоного вина. Що вдієш: Монтано любив попоїсти всмак і цього не приховував, іноді навіть нарікав на цю свою пристрасть, бо знав, що надмірне захоплення їжею веде до непоправної біди як на цьому, так і на тому світі.

Такі були запити Монтано, а директорські мали б стояти принаймні на десять щаблів вище. Коли охоронець снідав так смачно, то, певна річ, директорський сніданок мав би бути просто розкішний. Звичайно, поняття розкошів багатоступеневе; проте директори, яким був наш професор з середньовічного мистецтва Роберто Тоцці, перебували десь на дев'ятій сходинці цієї шкали.

На фешенебельній віа Венето містився ресторан «Россі-ні». У цьому ресторані снідали директори категорії Роберто Тоцці — музейні керівники, театрознавці, відомі режисери, директори галантерейних магазинів, середні торговці. У «Россіні» постійні клієнти одержували на вибір два типи сніданків — англійський або французький. Обидва були вдесятеро розкішніші, ніж сніданок охоронця Монтано. Якщо хтось із директорів віддавав перевагу, наприклад, англійському типу сніданку, йому приносили шинку, яйця, варене або смажене курча, бульйон, пиріг, плюс апельсини, каву та коньяк, які завжди записували «під лінією», як додаток до основного меню. Прихильникові французьких сніданків ставили на стіл півдесятка, а то й більше срібних чайничків та мініатюрних блюдечок — чайничків з чаєм, з молоком, какао, кавою, гарячою водою; блюдечок з маслом, вершками, варенням; тарілочок з кількома видами бринзи, тістечками й бісквітами; і наприкінці знов-таки неодмінні апельсини, каву і коньяк.

Був час, коли професор Роберто Тоцці, скоряючись вимогам доброго тону, щоранку завертав до ресторану «Россіні» на віа Венето. Снідав по-директорському не тому, що був ласий до пирога та вершків, і не тому, що зранку йому хотілося коньяку, а для годиться, прагнучи продемонструвати свою приналежність до еліти, зрештою, побоюючись втратити зв'язок з колегами. Їв неуважно, бо ввечері (коли не супроводжував кудись дружину) читав допізна, лягав після опівночі і тому зранку не мав апетиту. І як тільки виходив з ресторану, відразу ж забував, що їв — французький конфітюр чи англійський бекон.

Отак воно й велося, аж поки того нещасного року справи ускладнилися через нафтову кризу: гроші подешевшали, а ціни на товари полізли круто вгору, наче альпіністи. У людей, що споглядали це підвищення, паморочилося в голові: не видно було дна безодні, яка зяяла перед ними.

Зарплати Роберто Тоцці — вона не підвищилася — вже не вистачало, а він мав молоду дружину, яка звикла сіяти грошима, і сина від першого шлюбу, який жив у Мілані й начебто мав там якусь роботу, але щоп'ятнадцятого числа прилітав у Рим просити грошей. Роберто Тоцці, якому вже минуло п'ятдесят, не міг відмовляти дружині, а вона просила грошей щодня або через день, не міг він відмовляли й синові, бо той носив його ім'я і нагадував йому світлі часи юності — студентські роки. Оскільки ж обличчя молодої дружини при найделікатнішому натяку про ощадливість набувало трагічного виразу, Роберто Тоцці мусив обмежувати свій особистий бюджет. Почав заощаджувати на сорочках, краватках, одеколоні й, нарешті, перестав купувати нові книжки та часописи з мистецтва. Йому здавалося, ніби він зачинив віконниці у своєму домашньому кабінеті. Але про його кабінет дружина взагалі не хотіла знати, а син був не від того, щоб узагалі замкнути його на ключ.

Мистецтвознавством сьогодні займаються тільки ті, кому бракує клепки в голові, казав він. Від своїх близьких Роберто Тоцці не міг чекати ласки й співчуття, а зовнішній світ мав досить своїх турбот, щоб клопотатися ще й про нього.