Прокидався повільно і неохоче. Раптом побачив на стелі коло світла від ліхтарика. Хтось обережно скрадався кімнатою. Рухався крадькома, тихою, важкою ходою. Я прислухався. Тоді обережно повернув голову і глянув на Лося Меллоя. Кімнату заповнювали сутінки, але він рухався так само безшумно, як і тоді, коли я вперше побачив його. Пістолет у його руці виблискував тьмяно, по-діловому. Капелюх було зсунуто на потилицю, і видно чорне кучеряве волосся. Він принюхувався, наче мисливський собака.
Побачивши, що я розплющив очі, Лось ковзнув до ліжка і зупинився поблизу, дивлячись на мене згори.
— Одержав твою записку, — промовив він, — і перевірив, чи тут чисто. Копів у дворі не помітив. Якщо ти влаштував засідку, то принаймні двох винесуть уперед ногами.
Я повернувся на ліжку, і Лось швидко понишпорив під подушкою. Глибоко запалі очі на широкому блідому обличчі майже лагідно дивилися на мене. Він був одягнений у пальто, подране на одному рукаві, яке щільно облягало його плечі. Шов на одному із них розійшовся — мабуть, тоді, коли Лось його натягував. Не знаю, чи є пальта більшого розміру, але й це було замале для нього.
— Я знав, що ти прийдеш, — сказав я. — Але жоден коп не знає про це. Просто я хотів тебе побачити.
— Що далі? — спитав він і відійшов од ліжка до столу, поклав пістолет, стягнув пальто і сів на мого кращого стільця. Той зарипів, але не розвалився. Лось трохи відкинувся і поклав пістолет так, щоб той був під рукою. Витяг із кишені пачку сигарет, витрусив сигарету і узяв просто губами. Сірника запалив, черкнувши по нігтю великого пальця. Різкий запах диму поплив кімнатою.
— Ти часом не захворів? У тебе все гаразд? — поцікавився він.
— Ні, просто відпочиваю після важкого дня.
— Двері були відчинені. Чекаєш на когось?
— На даму.
Він задумливо глянув на мене.
— Може, вона і не прийде, — сказав я. — Якщо ж завітає, я її випроводжу.
— Що за дама?
— Така собі дама. Не хвилюйся, я віддаю перевагу не їй, а розмові з тобою.
Його губи ледь торкнула усмішка. Він незграбно дмихав сигаретою— так, ніби вона була замала для його пальців.
— Чому ти вирішив, що я на «Монті»? — спитав Лось.
— Підказав один коп із Бей-Сіті. Але це довга історія, до того ж з багатьма загадками.
— Копи Бей-Сіті шукають мене?
— Хіба це тебе непокоїть?
Він знову ледь усміхнувся і хитнув головою.
— Ти вбив жінку, — сказав я, — Джессі Флоріан. Це була помилка.
Лось задумався. Тоді, погоджуючись, кивнув.
— Про це краще помовчати, — неохоче відповів він.
— Тим ти дуже нашкодив собі, — вів далі я. — Я тебе не боюся, ти — не вбивця. І не хотів позбавляти її життя. Вбивство на Центральній авеню могло зійти тобі з рук. Але те, що ти молотив жінку головою об металеву спинку ліжка, поки в неї не вилетів мозок, — ніколи.
— Ти надто ризикуєш, друже! — невдоволено промовив Лось.
— А я по-іншому вже не можу, особливо після того, що зі мною сталося. Ніщо мене більш не злякає, — відповів я. — Ти ж не хотів убивати її, чи не так?
Очі Лося забігали. Він схилив голову набік, уважно слухаючи мене.
— Давно вже слід було знати свою силу.
— Занадто пізно, — відповів Лось.
— Ти хотів, щоб вона розповіла тобі щось, схопив її за шию і почав трусити. Вона вже була мертва, коли ти почав бити її головою об спинку ліжка.
Він мовчки дивився на мене.
— Я знаю, що ти від неї хотів, — сказав я.
— Кажи далі.
— Коли ми знайшли її, разом зі мною був поліцейський. Довелося вести чесну гру.
— Наскільки чесну?
— Абсолютно. Але про сьогоднішню нашу зустріч він не знає.
Лось знов пильно глянув на мене, а тоді спитав:
— О'кей, як ти дізнався, що я на «Монті»?
Він мене вже питав про це. Я подумав, певно він забув.
— Я здогадався. Адже найлегший шлях злиняти — по воді. З допомогою тієї організації, яку вони мають у Бей-Сіті, ти міг потрапити на один з гральних кораблів. А звідти — вже й далі. Без усяких перешкод. При певній допомозі, звісно.
— Лаерд Брюнет — добрий хлопець, — відсторонено промовив Лось. — Принаймні я чув таке, хоч ніколи з ним не балакав.
— Але ж він передав тобі записку.
— Дідька лисого! Невже ти не знаєш, що є десятки шісток, які це охоче зроблять для нього, друже? Коли ми займемося тим, про що ти писав? Мені здалося, що ти не брешеш, інакше я б не прийшов. Куди поїдемо?
Він погасив сигарету і мовчки дивився на мене. На стіні відбивалася його тінь — тінь велетня. Він був такий здоровенний, що здавався нереальним.
Читать дальше