Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Звідси дістанемося до котельні. Вони користуються нею, як допоміжним пристроєм: цей з'їдений іржею шматок сиру без дизельного двигуна. Команді платять подвійно, якщо матроси працюють і на палубі, і біля гральних столів або офіціантами і спостерігачами. Вони також повинні стежити, чи не наближаються до них якісь кораблі або човни. З котельні я покажу тобі вентиляційну трубу без грат, що веде на палубу із шлюпками. Але то вже не моя територія, вона — твоя, поки ти живий.

— Певно, в тебе на кораблі є родичі, — сказав я.

— А що? Часом буває найнеймовірніше. Ти скоро повернешся?

— Мені вкрай треба з гуркотом впасти з палуби, — відповів я і витяг гаманця. — Думаю, це коштує ще грошей. Тримай. Подбай за моє тіло так, як наче то твоє.

— Ти мені більш нічого не винен, приятелю.

— Я сплачую дорогу назад. Навіть коли я і не скористуюся. Візьми гроші, перш ніж я впаду в твої обійми і скроплю твою чисту сорочку сльозами.

— Може, потрібна якась допомога нагорі?

— Все, що мені треба, — це красномовство. А в мене язик мов прикипів.

— Забери геть свої папірці, — сказав Рудий. — Ти мені сплатив за зворотний шлях. Певно, ти просто злякався.

Він узяв мою руку. В нього була міцна, тверда і тепла долоня. Трохи волога.

— Я знаю, — ти боїшся, — прошепотів він.

— Нічого, переборю, — запевнив я.

Рудий одвернувся з дивним виразом обличчя, але у темряві я не міг здогадатися, про що він думає. Продираючись поміж діжок і контейнерів, ми рушили уперед і невдовзі дісталися кінця трюму. Переступили високий металевий поріг і опинилися у напівтемному проході, який вивів на металеву, огороджену гратами платформу, слизьку від нафти. Тоді почали спускатися драбиною, утриматися на якій було нелегко. Все навколо було сповнене шипіння нафтових пальників, яке заглушало всі інші звуки. Повз нагромадження мовчазного металу попрямували далі. Визирнувши з-за рогу, ми побачили низенького зашморганого італійця у червоній шовковій сорочці. Він сидів на зв'язаному дротом стільці й читав вечірню газету з допомогою брудного пальця і окулярів у металевій оправі, ними, певно, користувався ще його дід. Рудий безшумно став за спиною італійця.

— Гей, Куций! Як поживають твої бамбіно?

В італійця з несподіванки відвалилася щелепа, і він поліз за пазуху червоної сорочки. Рудий навідліг ударив його по зубах і міцно схопив. Тоді обережно поклав на підлогу і почав шматувати червону сорочку.

— Це його образить більше, ніж добряча прочуханка, — лагідно промовив Рудий. — Річ у тім, що мій приятель схотів піднятися по вентиляційній шахті, а там уже займатися своїм рекетом. На палубі не повинні почути нічого.

Він вправно зв'язав італійця, засунув у рота кляп і поклав окуляри у безпечне місце. Ми підійшли до вентиляційної шахти. Я подивився вгору, але, крім темряви, нічого не побачив.

— До зустрічі, — сказав я.

— Може, тобі ще потрібна допомога?

Я заперечливо похитав головою і обтрусився, як мокрий собака.

— Хіба що підрозділ морських піхотинців, — відповів я. — Тільки коли не зроблю цього сам, то не зроблю зовсім. Бувай!

— Скільки ти будеш там? — занепокоєно спитав він.

— Годину, може, менше.

Рудий задумливо подивився на мене, пожував губу, тоді кивнув.

— Часом людина повинна щось зробити, — промовив Рудий. — Завітай у зал для гри в бінго, коли буде час.

Він відійшов, але, ступивши кілька кроків, повернувся.

— Ця штука відмикає вантажний люк, — сказав він. — Візьми, може, вона допоможе тобі викупити щось. Скористайся з неї.

Рудий швидко зник.

Холодне повітря линуло назустріч. Шлях нагору по вентиляційній шахті здавався дуже довгим… Три хвилини тягнулися як добра година, але нарешті я обережно висунув голову з люка. Навколо стояли вкриті брезентом шлюпки. У темряві попереду чулися голоси. Повільно рухався промінь прожектора, якого було прикріплено вище палуби на спеціальній платформі до однієї з щогол. Біля прожектора десь має бути хлопець з кулеметом чи, може, з браунінгом. Невесела робота. Особливо тоді, коли вантажний люк лишають незамкненим.

Було чутно приглушену музику, що линула ніби з поганенького приймача. Високо в небі, над самісінькими вогнями щогли, незважаючи на туман, мерехтіли кілька зірок, ледь освітлюючи палубу.

Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, — вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.