Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Скільки разів протягом ранку тут приносять пошту, місіс Моррісон?

Вона намагалася бути спокійною.

— Тільки один, — відповіла вона, — уранці й вдруге після обід.

Очі її бігали туди-сюди. Кінчик заячого підборіддя дрібно тремтів. Руки бгали гумовий рюш, що облямовував її біло-голубий фартух.

— Ранкову щойно принесли, — мовив Ренделл замислено. — Рекомендовані листи приносить той самий листоноша?

— Ні, вона завжди одержувала спеціальною доставкою, — крякнув старечий голос.

— О! Але в суботу вона вибігла й гукнула листоношу, коли той не зупинився біля її дверей. І ви нічого нам не сказали про спеціальну доставку?

Цікаво було спостерігати, як він працює, але не з тобою, а з кимось іншим.

Вона роззявила рота, зуби її гарно виблискували, певно, вночі були у склянці з розчином. З грудей вирвався жалісний клекіт, вона скинула через голову фартух і вибігла з кімнати.

Він подивився на двері, крізь які вона вибігла, і усміхнувся. Це була досить втомлена усмішка.

— Чиста робота, але невесела, — сказав я. — Наступного разу ви гратимете роль грубіяна. Мені не подобається бути брутальним зі старими леді, навіть коли вони розносять плітки.

Він усміхався.

— Звичайна історія, — стенув він плечима. — Поліцейська робота. Тьху! Вона почала з фактів, оскільки факти були. Але не так багато й не такі разючі. Тоді вона стала прибріхувати.

Він повернувся, і ми вийшли в передпокій. Приглушений плач долинав з глибини будинку. Людина нечутлива й безжальна, напевно, мала б зловтішатися з того. Для мене ж це був просто плач старої жінки і більш нічого.

Ми тихенько вийшли з будинку, тихенько причинили парадні двері. Ренделл надів капелюха й позіхнув. Тоді він потягнувся, виставивши уперед свої холодні пещені руки. Слабеньке схлипування все ще долинало з будинку.

Спина листоноші виднілася між двома будинками нижче по вулиці.

— Поліцейська робота, — зітхнув Ренделл і стиснув губи.

Ми попрямували до сусіднього будинку, де мешкала місіс Флоріан. Вона навіть не зняла жорстку пожовклу білизну, яка досі розгойдувалася на дроті в бічному подвір'ячку. Зійшли на ганок і подзвонили. Відповіді не було. Постукали. Знову ані звуку.

— Минулого разу вони не були зачинені, — сказав я.

Він поторсав двері, затуливши їх спиною від вулиці. Замкнено. Ми зійшли з ганку й обійшли будинок з дальнього від Цікавої старої боку. Двері чорного ходу теж були замкнені зсередини. Ренделл поторсав їх. Марно. Він зійшов з двох вичовганих дерев'яних сходинок, продибав занедбаним зарослим під'їздом й відчинив ворота дерев'яного гаража. Вони зарипіли. Гараж був забитий мотлохом: понівеченими старезними скринями, не досить розбитими, щоб пустити їх на дрова, заіржавілим садовим реманентом, безліччю бляшанок у картонних коробках. Обабіч дверей по кутках, на недбало сплетеному павутинні, сиділи гладкі чорні отруйні павучихи. Ренделл підняв полінце й безжурно повбивав їх. Він зачинив гараж, зарослим під'їздом повернувся до парадних дверей. Ніхто знову не відповів на його стук і дзвінок.

Він поглядав через плече на протилежний бік вулиці.

— Через чорний хід найлегше, — сказав він. — Стара курка з сусіднього будинку не заважатиме нам. Вона вже надто забрехалась.

Він піднявся на дві сходинки, просунув лезо ножа в щілину і зняв гачка. Ми потрапили у невеликий коридор, заставлений бляшанками, повними мух.

— Боже, ну й спосіб життя! — промовив він.

Відчинити двері було легко. П'ятицентова відмичка подолала замок, але там виявився засув.

— Дивно, — сказав я. — Не схоже на неї. Ні, вона не могла цього зробити, надто вона неохайна.

— Ваш капелюх старіший, ніж мій, — сказав Ренделл. Він дивився на скло в дверях. — Позичте мені, щоб витиснути скло. Чи вам кортить чистої роботи?

— Краще ногою. Хто тут почує?

— Згоден.

Він трохи відступив, ногою вдарив по замку. Щось тріснуло, й двері відійшли на кілька дюймів. Ми натисли й відчинили їх, підняли з лінолеуму відламаний засув і поклали його на буфет, поруч із дев'ятьма порожніми пляшками з-під джину.

На кухонному вікні гули мухи. Звідти смерділо. Ренделл став посередині й уважно все оглянув. Тоді обережно пройшов крізь двері, не торкаючись їх, лише притримав носком черевика. Вітальня була така ж, якою я її пам'ятав. Приймач було вимкнуто.

— Чудовий приймач, — сказав Ренделл. — Коштує купу грошей, коли, звісно, за нього платити. Це вже дещо.

Він опустився на коліно й оглянув килим. Тоді підійшов до приймача й ногою потягнув шнур зі штепселем. Нахилився й оглянув кнопки на панелі приймача.