Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Широка тиха вулиця безтурботно вигрівалася на сонці. Потім з'явилася крита, гарно розфарбована вантажівка. Майже безшумно вона під'їхала до зупинки, пригальмувала і покотила алеєю до будинку. На кузові був напис: «Обслуговування немовлят. Бей-Сіті».

Енн Ріордан нахилилася до мене. По її очах я побачив, що вона ображена. Дівчина випнула трохи задовгу верхню губу, потім знов щільно притисла її до зубів і уривчасто зітхнула.

— Мабуть, вам хочеться, щоб я не сунула носа у чужі діла, чи не так? І щоб не мені, а вам першому щось спадало на думку. Але мені здавалося, що я хоч трохи допомагаю вам.

— Мені не потрібна допомога. А моя допомога — не потрібна поліції. Я аж нічим не можу допомогти місіс Грейл. Вона почастувала мене вигаданою історією про пивний бар та якусь машину, що стояла там, а потім рушила за ними і весь час їхала слідом. Ну й що з того? Якась сумнівна діра на Санта-Моніці. А банда — високого класу. Адже один із них одразу, з першого погляду, зміг впізнати нефритове намисто Фей Цуї.

— А що як йому підказали? — спитала дівчина.

— Не виключено, — відповів я й дістав сигарету. — Але й у цьому разі мені нема що тут робити.

— Навіть розібратися у психології?

— У психології? — перепитав я, вкрай здивований.

— О господи, — спокійно відказала вона. — Я вважала, що ви й справді детектив.

— Ви, певно, думаєте, що я про все можу розповідати? Мені треба зважати на кожен крок. У цього Грейла кишені аж тріщать од грошей. А закон у цьому місті на боці тих, хто його купує. Подивіться, як дивно поводиться поліція. Не висуває ніяких версій, жодної інформації у газетах, жодної цікавості до наївної, сторонньої людини, що сунулася до них з дріб'язковою, а згодом, може статися, дуже важливою інформацією. Замість допомоги від мене жадають лише одного — мовчання. І наказують, триматися якомога далі. Все це мені дуже не подобається.

— Ви стерли з обличчя не всю помаду, — сказала Енн Ріордан. — Але я казала вам зовсім не про це, а про психологію. Ну що ж, на все добре. Мені було цікаво познайомитися з вами. У деякому розумінні.

Я довго дивився услід її машині, потім глянув на протилежний бік вулиці. З бокових дверей будинку вийшов чоловік, що приїхав машиною для обслуговування немовлят у Бей-Сіті. На ньому була така біла, цупка та блискуча форма, що я враз відчув себе чистим від одного погляду на цю форму. В руках він тримав якусь картонну коробку. Я вирішив, що він тільки-но поміняв комусь пелюшки. Чоловік сів у машину і поїхав.

Я зробив те саме і подивився на годинника. Була майже п'ята година, коли я вирушив до бульвару Голлівуд. Але їхав я не сам — разом зі мною було шотландське віскі, яким мене так охоче частували. Певне, тому я почав балакати сам до себе.

— Є дуже гарна та приємна дівчина. Знахідка для того, хто небайдужий до гарних дівчат.

Мені ніхто не відповів.

— Але ж я ними не цікавлюсь.

І знов я не почув відповіді.

— О десятій вечора у клубі «Бельведер», — нагадав я.

У відповідь пролунало:

— Тьху!

Мені здалося, що останнє кинув я сам.

Я дістався до контори близько шостої. В будинку було зовсім тихо. Друкарська машинка за стіною вже не цокотіла. Я запалив люльку і став чекати.

Спочатку я відчув запах індіанця. Відчув раніше, ніж пролунав дзвінок. Я відчинив двері кабінету і побачив постать, немов відлиту з бронзи, що стояла у проймі дверей. Великий, з огрядним тулубом і широкими плечима, він був схожий на голодранця.

Одягнений у коричневий костюм: піджак вузький у плечах, штани тісно облягали стегна. Капелюх принаймні на два розміри менший ніж треба. До того ж вкритий плямами від поту свого колишнього власника, капелюх ледь тримався на потилиці індіанця. Комір розміром, формою і кольором скидався на хомут. Чорна краватка, яку, певно, зав'язували за допомогою щипців чи плоскогубців і тому затягли вузол завбільшки з горошину, висіла поверх піджака. А навколо бичачої шиї, над брудним коміром, була зав'язана широка чорна стрічка, наче в літньої жінки, яка хоче приховати зморшки на шиї.

В індіанця було велике, плескате обличчя, ніс із крутим переніссям, схожий на ніс крейсера, очі майже без повік, довгаста щелепа. Плечі, як у коваля, і дуже короткі, незграбні, мов у шимпанзе, ноги. Але невдовзі я з'ясував, що вони не лише короткі й не лише незграбні.

Аби його помити і вдягнути у білий халат, він би став схожий на жорстокого римського сенатора.

Від нього тхнуло важким подихом первісної людини, а не нетрями міста.