Юрій Іваниченко - Струм і мережі

Сашко заступився:

— А хіба Федір неправду каже?

— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.

— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.

— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…

Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:

— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.

— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.

Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.

— Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, — хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував — і втупився в екран. І так щоднини!

Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне — відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття — ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками — перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами — і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, — відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…

До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.

Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:

— Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.

— Атож, — похмуро підтвердив Сомов.

— А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами — нічого й не сталося б.

Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:

— Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.

Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:

— Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним — ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, — зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого — не доберу.

— Може, туди ще хтось заходив?

— Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.

— А установники?

— Вони за перегородкою були… І вискочили, пригадую, за мною. «Швидку» викликати.

— А ви нікому про це не обмовилися?

— Про що?

— Про те, що ніби там хтось побував?

— Степану розповідав.

— Бригадирові… — ніби для себе уточнив Сашко й несподівано йому сяйнуло: — «Коли ввижається, треба хреститися». Так він сказав?

— А звідки ти знаєш? Він тобі розповідав?

Вантажівка із надсадним гурчанням долала горбатий місток — переїзд через залізницю.

— Здогадався. Є така приказка.

— Знаю, що приказка, — зненацька розгнівався Сомов. — Та все одно не так там було. Звісно, я не встиг роздивитися, та відчуваю: не так. Не випадково Льоню до того рубильника потягнуло. Не поліз би він ні сіло ні впало за те трикляте загородження.