Юрій Іваниченко - Струм і мережі

— У наряді не були зазначені перемикання на сусідніх трансформаторних підстанціях. Хто дав вказівку їх виконати?

— Я. Ми знімали напругу з підстанції, де після обіду повинні були працювати. Ось наряд — ми просто не встигли його виконати.

— Покажіть на схемі, як відбувалося перемикання на трьох сусідніх підстанціях.

— Спробую. Ось так, вимикаємо тут, тут і тут — всю дільницю ізольовано. А резерв споживачам іде ось так — і в наших мережах не буде зворотної напруги.

— Ви давно працюєте бригадиром?

— Два роки.

— Хто здійснював інструктаж на робочому місці?

— Я.

— Ви попередили членів бригади про те, що поза робочою зоною є незаземлений шинодріт?

— Атож.

— І Крячка?

— Передусім.

— Чому.

— Останнім часом він став… він був трохи неуважним.

— Чим ви це пояснюєте?

— Якісь особисті неприємності. І взагалі він хотів звільнитися з роботи.

— Чому?

— Не знаю. Адже й заробітки у нас високі… Але, наскільки мені відомо, за довгим карбованцем він не гнався.

— А чому ви з ним сперечалися?

— Він швидко спалахував. Я не мав часу з ним панькатися, тому й гримав, а він — на мене. Потім угамувалися.

— Про що ви говорили?

— Я радив йому не мордуватися, а йти вчитися до інституту. Хлопець молодий, має стаж, відбув армійську службу — чого ще треба? А він тямущий у науці. Та й ліпше жити на стипендію, аніж на сестру скаржитися.

— Ви знаєте про його сімейні справи?

— Аякже. Все-таки — бригадир.

— Маєте спеціальну освіту?

— Не довелося вчитися.

— Вас характеризують як непоганого фахівця.

— Та де там. Я практик. Далеко куцому до зайця. Тільки й того, що маю непогану пам’ять і правил не порушую.

— Ви впровадили дванадцять рацпропозицій…

— Хіба то пропозиції? Те, що на видноті лежить.

— Чому ви доручили Лукіну самостійно виконувати перемикання? Адже в нього друга група допуску.

— Думав… Якщо відверто, Лукіну просто ліньки перескладати, насправді ж він і за четвертою групою цілком може працювати. Винен, звичайно…

— Коли ви дізналися про все?

— Після обіду. Прийшов на підстанцію, а там — наші, гамір…

— Де ви обідали?

— У пельменній.

— Ви усвідомлюєте, що нещасний випадок на совісті бригади й передусім — вашій?

— Що й казати… Готовий відповісти.

— Ідіть. Коли буде потрібно — викличемо.

Віка у повсякденному житті не була якоюсь особливою. Ті, хто знав її по роботі, вважав екстравагантну красуню розумною й практичною жінкою; на профспілкових зборах її навіть хвалили за ретельність і дисциплінованість. Сама ж Віка сприймала як щось другорядне й нецікаве і ательє, де працювала закрійницею-модельєром, і набридливих своєю балаканиною співробітниць, і різноманітні кожноденні справи, якими доводилося клопотатися. Цінувала лише оті солодкі хвилини, коли відчувала себе по-справжньому живою. І якщо в тому, що стосувалося роботи, взаємин із матір’ю, яка постаріла й часто хворіла, книжок (хоч рідко, та все ж бралася за них), Віка не втрачала здорового глузду, то з Бароном була зовсім іншою. Вона аж вибухала сарказмом і злісним подивом, — хіба так можна! — коли Барон мріяв про те, як через рік закінчить інститут і стане інженером.

— І скільки ж тобі світить? — якось запитала Віка.

— Сто сорок…

Віка голосно розреготалася, і в тому сміхові було роздратування і безвихідь, подив і зневага. Сто сорок! Ні, де но вкладалося в її свідомості — сто сорок карбованців на місяць, і лише через рік, тобто, за її розумінням, майже ніколи. Ні, Барон здатний на більше, у сто крат більше, й не в далекому майбутньому, а вже нині. Він — не абихто, а Барон… Це прізвисько Віка вигадала сама, бо вірила, що вій особливий, незвичайний, недосягаємий і, що найголовніше, не такий, як усі.

Те, що сама вона заробляла менше, ніж «світило» йому, не мало аніякогісінького значення.

А Барон — то інше! Він повинен бути вільним від дріб’язковості і прожити своє життя розкішно і незалежно, подолавши всі умовності, просто не зважаючи на них. Адже він — Барон, а значить, сильний і розумний. Вона переконувала його в цьому уже в перші щасливі дні, коли зароблені в будзагоні гроші давали змогу бути разом щодень.

З дивовижною переконливістю вона, ніби знаючи Барона тисячу років, розкривала йому його самого в тому ідеальному й принадному варіанті, який міг реалізуватися, скажімо, в середньовічній фортеці. Віка говорила й говорила — і Барон бачив себе в тонкій кольчузі під шовковим камзолом, на якомусь підвищенні, звідки дивився вниз па юрбу ним же розорених і куплених за юшку дрібних рицарів, бачив себе вершителем доль, від якого залежало життя чи смерть підлеглих…