Володимир Лис - Камінь посеред саду

…То була моя друга практика. І моє перше конструкторське бюро. Ще я не знав про існування Магди.

На практиці нас із курсу було троє — Віта Глущук, Толик Бутмирець і я. Тоді, під час цієї практики, я остаточно зрозумів, що моя спеціальність — інженер-конструктор.

Яке це було велике задимлене місто! Ми відразу загубилися в ньому. Довго добиралися від гуртожитку, в якому нас поселили, до машинобудівного заводу.

Можна по-різному розповідати про той час. Про захоплені Вітині очі, які мене супроводжували весь цей місяць. Про те, як спершу нам не давали ніякої роботи. Можна… Усе можна… Тоді я переконався у цьому. Сектор конструкторського бюро, до якого я був прикріплений, розробляв удосконалення до верстата, який мав зменшити витрати металу. ОДНОГО разу в обід я заглянув у креслення. Мене самого вразила ідея, що прийшла до голови. А що, коли зробити не так, як вони пропонують, а… Я не знав, як саме, але вже щось у мені продзвеніло.

Два дні і дві ночі я сидів над своїм кресленням. Я працював, мов у гарячці, а Віта заварювала мені міцний чай. Віта заварювала чай, а Толик підсміювався з моїх старань, з моєї оглашенності, а заодно — з Віти…

Я сказав — можна розповідати про цей місяць по-всякому. Можна розповісти і про Вітині очі, які я побачив, коли розплющив свої, я задрімав на кілька годин після другої безсонної ночі.

— Як ти… опинилася тут? — безглуздо пробелькотів я, бо ж знав, що сам замикав двері зсередини, Толика тієї ночі в нашій кімнаті не було, а Віта пішла до себе, коли я поставив на ватмані останній штрих.

— Тсс, — приклала пальця до вуст.

Вона поцілувала мене, потім я її. Потім ми кохалися — двічі за ніч. Віта виявилася класною дівчинкою в ліжку.

Я не знаю, де зараз Віта Глущук. Я нічого тоді не почував до неї. Ми лишилися добрими друзями, тепло попрощалися на пероні після випускного балу. Пригадую, Віта чмокнула мене в щоку, я помітив, як заволоклися легким туманом її зеленкуваті очі. Поруч зі мною стояла Магда і добродушно, трохи зверхньо посміхалася — Віта належала минулому, моєму минулому, Магді належало моє майбутнє. Поїзд з Вітою від'їжджає і від'їжджає, я довго дивлюся вслід. «Дурне теля — Віта», думаю я. Магда посміхається, їй належить моє майбутнє.

Я вертаюся до цієї миті, їй чогось таки не вистачає. Щось Магда мені сказала тоді, щось сказала, коли вже поїзд від'їхав…

— Вона зараз плакатиме, любчику, — сказала Магда. — Цілу дорогу плакатиме.

— Чому ти так вирішила? — поцікавився я.

Що відповіла Магда, я не зміг пригадати.

Правда, пригадую, як ми вийшли на пристанційний майдан і пили воду з сиропом.

Пригадую, як граційно відставивши пальчик, тримала Магда склянку. Як вона посміхалася до мене. І навіть те, що все-таки погляд її був трохи настороженим. Але мені пора вертатися. До тієї другої практики. До того, як я ніс ватман на завод, а поруч йшла Віта і щебетала, який я геніальний.

Можна розповідати і про це. І про цю тріумфальну дорогу. Про те, що я подумав десь уже перед самою прохідною, — Віта буде мені гарною дружиною.

Телефон озвався несподівано. Я кинувся до нього стрибком, наче звір на здобич. Цей дзвінок мав мене порятувати. Якщо він від Каті… Якщо… Лариса мала їй дати мій номер.

— Я слухаю…

— Це твій брат, — озвалася трубка.

— Брат? Мишко — ти?

— Це Яромир, — голос був тихим, не таким, як тоді, коли ми їхали у машині.

— Чого вам треба? — спитав я, навіть не намагаючись приховати глухого роздратування.

— Та от, вирішив подзвонити, — озвався той, хто називав себе Яромиром, після невеличкої паузи. — Чомусь мені здалося, що тобі зле, дуже зле, мій брате.

— Ідіть до біса, — сказав я. — Навіщо я вам потрібен? Як ви мене знайшли?

— Як знайшов, то вже інша річ. Але мені прикро за тебе і за себе, — він промовляв розміреним голосом. — Прикро, бо… Та тобі цього не зрозуміти. Ти не був у шкурі людини, від якої колись відмовилися. Яка раптом відкрила, що вона може бути ліпшим сином, НІЖ ТОЙ, ІНШИЙ, кого любили, ростили і голубили. Яка все життя боролася, щоб чогось у цьому світі досягти, і таки досягла. Більшого, незмірно більшого, ніж ТОЙ, ІНШИЙ. А ТИ… Ти боровся, мій брате? Я тебе питаю… Як ти жив? Чиїм життям? Ти здатен відповісти?

— Я жив, як умів, — відповів я. — Але, як би не жив, це не означає, що мене треба переслідувати.

— Може, прийти до тебе?

— Навіщо?

Доки він збирався з думками чи чомусь там замовк, я поклав трубку. Невже я боявся візиту цього дивного чоловіка? Дивного? А може, небезпечного? Чого він хоче насправді? Чим дорікає? Щось у його словах таки… Ні, краще про це не думати.