Володимир Лис - Камінь посеред саду

«Що ж, ходімо».

Усе вертається знову до гри. Яку я не зможу продовжити. Яка нестерпна для мене.

«Але ж є вихід, — кажу я собі. — Чого ж ти втікаєш од нього?»

«Я не втікаю».

«Утікаєш. Цей похід і є втеча».

«Так, але від чого?»

«Хіба ж не знаєш?»

«Тепер знаю».

«Боїшся?»

«І так, і ні. Принаймні, не сьогодні».

«Ні, сьогодні. Сьогодні або ніколи».

Я послухався мого невидимого співбесідника. Ми перестали дискутувати, я ввібгався у його шкуру і поплентався до таксофона. Прізвище Серафими Михайлівни я вже знав, вулицю, на якій вона живе, знав давно. Картка в мене теж знайшлася. І дуже легко було взнати номер телефону. До того ж, мені неймовірно пощастило, коли я вдруге накрутив телефонний диск — трубку взяла Лариса.

— Ти, братику? — здивувалася вона. — Не бійся, я ще не померла.

«Але добре, що захворіла», — ледве не сказав я, та вчасно прикусив язика.

— Я не боюся. Ти живуча. І не така вже хвора.

— Ах ти, капосне порося, — засміялася Лариса.

— Здасться, я знаю тебе тисячу років, — невпопад сказав я. — А щойно дійшов таки висновку, що ти справді моя сестра.

Ми ще поперекидалися словами хвилину — другу. І я спитав нарешті, хто така її подруга Катя.

— Зацікавила? — засміялася знову Лариса.

— А я гадала, що тебе справді турбує моє здоров'я.

— Турбує, — поспішно сказав я. — Тільки мені здається, що Катю я вже десь бачив.

— Не хитруй, братику, — застерегла Лариса.

— Ти зовсім не вмієш хитрувати.

— А це добре чи погано?

— Добре, та не завжди.

— Я справді Катю десь бачив.

Цієї миті мені здавалося, що я кажу правду. Дивну властивість мало обличчя тієї худенької жінки.

— Катя — моя шкільна подруга. Невже на неї накинув оком?

Я мовчав. Мовчав довго, аж поки Лариса чомусь трохи злякано не захвилювалася:

— Алло! Де ти подівся, Андрійку?

— Я тут.

— Чому ж ти мовчиш?

— Ти хочеш, щоб я щось сказав?

— Тобі потрібен телефон Каті?

— Так, — видихнув я.

— Звичайно, я дам тобі телефон, але…

— Але я їй не підходжу?

— Ні, чому ж… Справа не в тому, чи ти підходиш… Розумієш, братику, Катя…

— Що — Катя?

Я мало не викрикнув ці два короткі слова. Злився уже й на Ларису, і на себе, що почав цю недоречну, дурну розмову. Якась тоненька нитка довіри між нами рвалася, тільки я не міг збагнути — чому?

— Ти не сердься, Андрійку, — сказала Лариса після короткої паузи, коли я вже збирався покласти трубку. — Розумієш, Катя дуже вразлива… а до того ж… До того ж вона вже обпеклася раз… Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку… Розумієш, я боюся, що кола вона обпечеться вдруге…

— Ти вважаєш, що я… я обов'язково завдам їй болю?

— Не знаю… Я ж тебе зовсім не знаю, Андрійку… А з того, що знаю…

— Що ти знаєш про мене? — вже кричав я, аж якийсь дядько, що проходив мимо, спинився.

— Ти самотній, але самотність — не твоя біда, а твоя вина.

— Ну, спасибі…

— Вибач, кажу те, що думаю. До того ж Катя…

— …Твоя шкільна подруга.

— І це важить немало. Я сама була колись такою… Такою, як Катя лишилася дотепер.

— Усе розумію. Номера телефону ти мені не даси…

— Дам. Дам, але… Ти подумай, Андрійку, перш, ніж подзвониш, над тим, що я казала.

Вона назвала номер, я подякував, сказав «Добраніч!», пообіцяв завжди бути чемним і повісив трубку.

Тепер можна було трохи заспокоїтися, перевести подих. Мети було досягнуто, але я наче спіткнувся об щось. Спіткнувся — і біль став поволі розтікатися всім тілом.

Тілом чи душею?

«Гм, — сказав я собі іронічно, — виходить, друже, у тебе є ще й душа?»

Але іронія мене знову не врятувала, хоч раніше кепкування часом здорово допомагало. Навпаки, я відчув, що зробив помилку… помилку… подзвонивши Ларисі, взнавши цей осоружний номер.

Номер Каті. Моєї Каті. Жінки, яка мені потрібна. Яка мене порятує. Порятує мене…

Я ступив крок, другий. Наче погустішала темрява довкола.

— Алло, ви мене чусте? — кричав хлопець, що підійшов до телефону. — Ви мене чуєте? Тамара вдома?

Я побрів поволі вулицею. Добре, що цей хлопець підійшов і перебив намір одразу подзвонити Каті.

Отже, намір був?

«Розумієш: Катя дуже вразлива… вона вже обпеклася раз…»

Голос Ларисин ріс, розростався, заполонював цілу вулицю, стукався об вікна. Я затулив руками вуха.

«Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку», — шепотів голос.

Я відняв долоні од вух і почув, як шурхотять чиїсь кроки, як сигналить автомашина, як плаче чиясь дитина коло гастроному.