Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Можеш іти й оформлятися, — сказав Георгій, випровадивши чергового відвідувача. — Тобі, мабуть, набридло вже тут стовбичити?

— Чого ж, цікаво, — лицемірно відповів я. Він швидко позирнув у мій бік, став щось писати у маленькому записнику. Я підвівся.

— До побачення.

— До побачення, — Георгій простяг руку, і вже коли я потис його міцну правицю, до-дав: — До речі, знаєш, що твоя сестричка завдяки тобі схопила бронхіт? Добре хоч не запалення легенів.

— Сестричка… Завдяки мені?..

Авжеж. Чого ти так дивишся? Тоді, як ти по-свинськи зник, їй раптом здалося, що ти поплив на другий берег річки, що з тобою казна-що трапилося. Істерику зчинила. Потім зопалу теж в річку кинулася, їй, бачте, забажалося теж на другий бік пливти. Довелося силою витягати.

— Я… я не знав…

— Та я їй казав, що ти, швидше всього, до міста подався. Жіноча неврівноваженість. Я до тебе претензій не маю.

Ми ще раз потисли один одному руки. Міцна Георгіева залізними лещатами обхопила мою. Усе ж я витримав цей потиск. Але мені нестерпно захотілося швидше покинути його затишний кабінет.

У тому, як він убивчо спокійно, насамкінець, ніби між іншим, повідомив про цей випадок, — було щось нелюдське. Щось страшне і нестерпне.

— Де вона зараз? — уже в дверях спитав я.

— Удома. Я пропонував у лікарню влаштувати — відмовилася. Вона взагалі останнім часом надто примхливою стала.

Намір відвідати Ларису виник ще там, у кабінеті. Я був таки винен перед нею. Та не лише передчуття вини вело мене знову на вулицю Суворова. За ці дні я кілька разів згадував Серафиму Михайлівну. Не Ларису, а Серафиму Михайлівну. Зустріч у парку, коли на лавочку поруч мене сідає старенька бабця. Чомусь у той момент вона видалася набагато старшою, ніж насправді, може, від утоми. Ще згадувалося, як я закінчував розмову і майже втікав із парку. Як переступав поріг їхньої квартири і лив собі на голову холодну воду. Як заглядав у вічі Серафимі Михайлівні, її подрузі Варварі, щось ловив і не вловлював. Хотів із квартири вийти і не виходив. Але тепер, з чим я прийду тепер?

І все ж прийти мені хотілося. А те, що дізнався від Георгія, давало ще нібито й право. Я йшов на вулицю Суворова.

Десь на півдорозі, дивлячись на перші жовті листки на деревах, я раптом збагнув, чому мені так хочеться наближення справжньої осені. Десь у глибині єства жило підсвідоме бажання якось урівноважити те, що відбувалося зі мною, Якби під ногами у мене шурхотіло листя, якби мої очі насолоджувалися багрянцем…

Я спинився. Чи це не ілюзія, яку знову треба вбити?

І раптом я подумав, що, можливо, сьогодні мені судилося розгадати загадку чужого кохання. В Ларисиних почуттях до Георгія, і в цьому, був певен, існувало якесь відчуття приреченості. Але чому вона так розтривожилася, коли я зник? Може… Може… Невже мені таки треба вбивати цю хоч трохи солодку ілюзію? А що, коли це не ілюзія? Я спинився тепер уже перед їхнім будинком. Підвів очі догори. Котре їхнє вікно, я, звичайно, не знав.

«Здрастуй! — скажу Ларисі, подумав я. — Наша зустріч продовжується. І тепер уже не закінчиться».

«Безглузді слова, — дорікнув собі наступної миті. — На що я маю право, на що можу сподіватися?»

Я побачив на липі перед собою кілька жовтих листків. Підстрибнув, черкнув рукою по гілці, але не дістав жодного. Хотів підстрибнути ще раз, але подумав, що мене могли бачити з вікна. Чомусь це збентежило. Поспішно відійшов од цієї старої липи. І тоді згадав, що нічого не несу, а до хворої не годиться приходити з порожніми руками.

Я оглянувся. Слід вернутися аж на ріг цієї вулиці, де був гастроном. Можливо, я придумаю дорогою, що ж все-таки сказати Ларисі незвичайне. Сказати? Навіщо? Адже я згадував не її, а Серафиму Михайлівну.

Ледве я подумав про це, як обличчя Ларисиної матері знову постало переді мною. Стомлене обличчя старої жінки, яка вочевидь не любила Георгія.

Нас у кімнаті троє. Крім Лариси, тут ще її подруга — маленька невиразна жіночка, з дрібним, якимось трохи зморщеним обличчям. Лариса розповідає про мене — яким я був у дитинстві. Я, її брат. Як грав у футбол, захоплювався математикою й історією, допомагав батькам — такий собі зразковий хлопчик.

— Навіщо? — нарешті не витримую я.

— Що навіщо? — щиро дивується Лариса.

— Навіщо тобі все це?

Лариса вмовкає, дивиться з хитринкою. Її повні, гарні, засмаглі руки лежать поверх ковдри. Вона явно дратує мене — і цими голими руками, і спокійною, проте захопленою розповіддю про моє уявне дитинство. Жодного натяку на гру. Тим жорстокіше…