Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Ти ні в чому не винен, і ніхто не винен. Усе так переплуталося, і бачиш, як воно виходить. І за вчорашній вечір не докоряй. Тепер чи пізніш він мав бути. Як і сьогоднішній ранок.

— Ніколи не подумав би, що ти фаталістка…

— Я не фаталістка, але так уже виходить. Ми обоє не пробачили б собі.

— Чого не пробачили б? — майже кричу я.

— Того, що знаємо про мене. Мого минулого.

— Немає в тебе ніякого минулого.

— Є, Андрійку! Як і в кожної людини. Тільки справа в тім, що ми потім з ним робимо, нашим минулим.

— Ти міркуєш, як столітня дама.

— Ні. Ми не зможемо обоє його забути.

— Я зможу.

— Ні. Ні. Ти кажеш неправду.

Вона дивиться мені в очі, наче щось шукає в моєму погляді. Цей тривожний, збентежений погляд пропікає мене наскрізь. Я не маю чого відповісти. Над силу не відводжу погляд. Люсині очі наче вже далеко.

— Я б теж не забула свого розчарування, — ставить вона останню крапку.

Моя остання надія впала. Навіть не надія, а пристановище моєї самотності.

— Я піду, Андрійку, — сказала Люся. — Бувай.

Вона повернулася і справді пішла. Вона пішла швидко, але якось надто важко. Дівчина, про яку я, та й не тільки я, весь цей час думав, як про такого собі бездумного метелика. Вона зникла за дверима, а я все ще дивився на ці двері. І раптом зрозумів, що дуже вдячний їй, моїй Люсі. Моїй, це таки правда, бо щось вона зрушила у збаламученій душі.

«То що ж, треба вертатися назад?» — спитав я себе.

«Ні», — відповів так само подумки.

Долю не обдуриш і закресленого не відновиш. Навіть не долю, а життя. Щоб почати його з чистої сторінки, потрібен був поштовх, зрушення, усвідомлення свого нового стану.

Але імітувати вже щось заново мені аж ніяк не хотілося. Треба було просто жити. Робити те, що є необхідністю для кожного з нас. Я досі ніколи не замислювався, що наше життя виходить ніби з нас самих. Ширше за нас і за обставини, воно все ж не в силах уміститися в просту, звичайну ситуацію. Але тут було зовсім інше. Я мовби той плавець, що поплив до найближчого берега, хоч усе одно доведеться перебиратися на протилежний. Чомусь не усвідомлював цього. Досі мій берег, мій справжній берег лише даленіє, а я все плив і плив до іншого. Але чи стачить тепер сил повернути назад?

Поволі пішов до зупинки. І тут, уже на ходу, відчув міський шум — ревіння двигунів, шурхотіння шин, сигнали машин, удари металу, людські голоси. Місто наче наближалося до мене, але я був самотній серед цього міста.

На якусь мить я заплющив очі і побачив сіре широке плесо ріки, що накочувалася на мене.

Кабінет у Георгія невеликий, зі смаком обставлений, затишний. Здавалося б, як можна зробити затишок у казенній обстановці, серед стандартних меблів? А виявляється — можна.

Щось невловимо домашнє було присутнє, жило в цьому кабінеті. Серветка з вазою на ній посеред стола, вазони на вікні, кілька картин (не репродукцій, а саме картин) невеличкого формату на стіні, статуетка поряд з книгами на книжковій шафі. Господар наче намагався підкреслити домашність. Але побувши годину в цьому кабінеті, я зрозумів: обстановка підкреслювала, що ця домашність лише для Георгія, що він тут господар. Виходили й заходили люди, я слухав, як вони розмовляли з Георгієм, і з кожною такою розмовою переконувався, яка мідна і невмолима сила у словах, рухах, діях цієї людини. Кільком він сказав: «Познайомтеся: це наш новий куратор малих підприємств».

Прийшлі байдуже тиснули руку, байдуже ковзали поглядом.

Я був уже частинкою добре відлагодженого механізму.

«Що я робитиму?»

«Стежитимеш за роботою філіалів нашої фірми і доповідатимеш мені. Будеш моїм…»

Він не сказав «моїм представником», нічого далі не сказав. Але я зрозумів невимовлені слова — будеш моїм вірним слугою, вірним собачкою. Чи це мені лише здалося?

Він склав мені ціну, він знав мені ціну, а оскільки я ще й був його «родичем», то вже був «своїм».

— Посидь, подивися, — сказав Георгій, коли я тепер прийшов. Від підняв трубку, подзвонив у відділ кадрів не дочірньої фірми, яку очолював, а цілого їхнього товариства і попросив оформити мене на роботу без тяганини, попередивши при цьому, що з шефом уже все домовлено. Я, отже, займав своє місце — напевне ж, нікому не потрібне, а може, й потрібне, тільки не в такому вигляді, як прагнув Георгій.

— Писатимеш кожен місяць звіт, я тобі дам зразок, а решту роби, що хочеш, — сказав Георгій..

Я, отже, одержував майже свободу. Але це була гірка свобода.