Володимир Лис - Камінь посеред саду

«Справа не у квартирі», — сказала тиждень тому Магда.

Вона мала рацію. Справа не в тому, без чого ми могли обійтися. Здобута нова квартира, а отже, маленька підпора для самообману давала можливість продовжувати ту ж саму гру. Коли й ця підпора впала, впав і картковий будиночок.

Ілюзією життя його самого не заміниш. Так само, як цікавість до нього не може бути ілюзією. Моє життя дотепер було задане із самого початку, але ця заданість не виходила з потреби жити саме так, а не інакше. Досі я просто не міг визнати поразки, що трапилася не сьогодні. І не вчора.

Я не підляк і не кар'єрист, що прагне посади і влади над іншими, нікого не зрадив і нікому не перейшов дорогу. Усе життя я пишався цим, але, спалюваний честолюбними замірами, зрадив самого себе. Не беручи участі в гонках за благами, на які був багатий світ довкола мене, я все ж був продуктом цього світу і свого часу. Він і вдарив мене, як бумеранг.

«Отже, треба довести розпочате до кінця», — кажу я собі.

Знову заплющені очі — й та сама картина, та сама вулиця, тільки виниклі не спонтанно, а створені навмисне. Я сміливо йду назустріч жінці, що з'являється з-за рогу. Я роздивляюся її — відверто, не приховуючи свого захоплення.

Вона до біса вродлива, ця жінка!

Вона підходить все ближче і ближче.

Я вже бачу її темно-горіхові очі.

…Раптом зникає м'який овал обличчя. Зникає зовсім поруч, за півкроку. Розпливається, мов розмитий туманом. Ми розминаємось, і, здивований, я оглядаюся першим. Але жінка йде далі, не озираючись. Я дивлюся ій в спину і розплющую очі. І несподівано з жахом відчуваю, як на щоку з правого ока викочується одна-єдина сльозинка, та сама скупа чоловіча сльоза.

Я прокинувся пізно, бо заснув уже перед самим світанком. Прокинувся вільний від усього — ілюзій, почуттів, навіть роботи. Попереду було невідоме, запрагнуте мною. Почати це нове життя можна в будь-який момент, і коли я подумав про таку можливість, вона несподівано потішила. Отже, є свобода вибору — сьогодні ще можна і не поспішати на нову роботу. Можна лежати на ліжку — ось так, просто, ні про що не думаючи, дивитися на стелю. Стеля чиста, на ній жодної мухи, втім, чому конче там має повзти муха? Але коли не муха, то що?

«Отакої, — подумав я. — Отакої. Тобі треба, щоб там щось обов'язково повзло? Вигадай собі таргана чи що…»

Тут я пригадав свого так званого брата. «Чому так званого?» — подумав. Мені раптом захотілося побачити його. Побачити і геть усе вияснити. Геть усе. А далі подумав: «А може, він казав правду і в мене справді був брат-близнюк?» Брат, який має долю набагато щасливішу від моєї. Може, піти його пошукати? Але ж я нічогісінько не знаю про нього, окрім того, що звати Яромиром. Навіть номера машини не запам'ятав.

Тут до моєї голови завітала згадка. Зловісні його слова пригадав, що він приїде до моїх батьків, коли мене вже не буде. Що вони мають означати? Поїхати додому і все ж розпитати про все в мами?

Я відчув — мені не хочеться цього робити. Я вже боюся узнавати якусь таємницю. Можливо, найбільшу таємницю мого життя.

Ні, ця згадка не рятує. Треба щось робити.

Ось тільки що, вбий, не збагну. Якби у нас були квіти, я встав би і полив їх. Ага, треба прибрати у квартирі. А може, я щось забув? Стоп, згадувати не будемо. Я не боюсь цього, але не будемо. Хай усе лишається… Тут я подумав, що не розумію — як можна отак, безцільно, лежати. Я ж не можу не думати, я ж маю щось робити — якщо не з квітами, не з прибиранням, то…

«А що ж я буду робити із собою?» — спитав я невідомо кого і звівся на лікті, далі сів і зрозумів, що єдиний мій порятунок — це якраз відсутність можливості вибирати. Треба було негайно йти до Георгія.

Я кинувся вмиватися і голитися, дожував бутерброд, що залишався. Так само квапливо вибіг на вулицю. Дістався до тролейбусної зупинки. І вже в тролейбусі збагнув — їду на свою колишню роботу.

«Нехай, дізнаюся, чи нічого не трапилося з Люсею», — подумав я.

Ця думка потішила і заспокоїла мене. Але вже цілу дорогу я не міг думати ні про що, окрім Люсі. Утім, навіть не думав, але весь час бачив перед очима її руку з дрібними цятками від уколів. Як же ми нічого не помічали? А може, й не всі, тільки я?

— Ви не виходите?

— Ні.

Поважна тітонька притисла мене до інших людей. Це тривало якусь мить, вона посунула далі, але цього було досить, щоб згадати вчорашню поїздку разом з Люсею. Наступна зупинка моя, згадувати лишалось зовсім мало, але руки, Люсині руки, стояли перед очима, навіть коли зійшов на тротуар.