Володимир Лис - Камінь посеред саду

При згадці про це мене перестає заколисувати. І все ж я заплющую очі. Вертаюся хтозна в який час, чую чийсь шепіт.

«Ось так», — думаю я.

Розплющую очі, рахую дерева за вікном. Дощ посилюється. Мій сусід у кріслі поруч спить. Губа одвисла, на обличчі — блаженство. Років йому за п'ятдесят, невисокий, такий собі колобок, їде до внука, як мені одразу повідомив. Я їду до дочки. Вирішив її забрати до себе. Судячи з усього, Магда не поспішає це зробити. Коли три дні тому я подзвонив, то довідався, що Магда приїжджала позаминулої неділі. Приїжджала, й судячи з усього, приховала, що ми вже майже півроку живемо окремо. Я теж мусив брехати. Навіщо це зробила Магда, не знаю. Швидше всього, іі молоденький чоловік чи поки що коханець (адже ми досі офіційно не розлучені) не бажає стати названим батьком, а може, Магда й сама цього не хоче. Щоб не думати про це, починаю думати про інше. Інше — це вчорашній день, наш похід на каву, примирення з Любою, несподіваний прихід Віталика, незакінчена розмова… Але думки мої хаотичні, я не годен вловити нитки, щось важливе вперто вислизує від мене. Я починаю думати про моє життя взагалі. Я згадую… Згадувати можна багато. І згадувати нема чого. Іноді я згадую жінку, котра врятувала мене. Хто вона? Чому я тоді побіг униз їй назустріч? Інстинкт самозбереження? Вона здалася схожою на Катю. Згадка закінчується теж думкою — чому вона не Катя? Утім, з Катею за цей час я не зустрічався жодного разу. Навіщо? Може, її взагалі не існувало, моєї Каті? Химерна вигадка — і все. Та ледве я думав про це, як переді мною поставало її обличчя. Тепер воно пригадувалося вродливим. Іноді виникало бажання навідатися до Лариси. «Навіщо?» — так само питав я себе наступної хвилини. З Георгієм ми майже друзі, я йому не заважаю, я лише неодухотворений предмет механізму, який він створив.

Механізм діє добре, фірма працює, я пишу звіти про її добру роботу, про мою міфічну допомогу йому. Хтось вигадав посаду інженера-куратора, я виправдовую цю вигадку. Я міг би повстати, але що це дасть? Швидше всього скоротили б мене. І де той поштовх, який спонукав би мене до цього? «Самоцільне обурення нічого не варте», — кажу я собі.

Іноді, повертаючись додому, коли на душі особливо кепсько, я роздивляюся мою давню таємницю — аркуш білого ватману, моє перше, моє найталановитіше креслення. Я дивлюся на ламані, вже досить затерті, лінії, і дивуюся, що то я міг це вигадати. Часом думаю, що це хвороба. Дивна річ, але коли дивлюся на цей білий, правильніше, вже сірий аркуш, то відчуваю трохи бентежне, та лагідне занепокоєння. Я вже не боюся цього аркуша, не уникаю його, а навпаки — прагну. Я щось шукаю на цьому аркуші, свідкові мого тріумфу і моєї ганьби, але не можу збагнути — що? Якщо це хвороба, то для мене вона приємна. Вона нікому не заважає, отже, не шкідлива. Іноді мені здається, що вона чимось виправдовує моє теперішнє існування. Утім, так існують багато, їх даремно закликати до чогось іншого. Заклики проходять крізь них, наче вода крізь сито. І все ж енергія акумулюється, хай словесна, але таки енергія. Після роботи ми йдемо з колегами по роботі пити каву. П'ємо каву і балакаємо. Мої нові колеги до біса інтелектуальні. Особливо Віталик. Пруст, Кафка, Джойс, Роб-Грійє, Бютор — його боги. Останніх, як і Пруста, читав в оригіналі. Віталик познайомив мене з Іриною. Віталик, Люба, моя колега, теж інженер-куратор, стара діва, теж інтелектуалка, Ірина, Віталиків друг Борис — тепер наша постійна компанія. Потім ми йдемо вулицею. Знову й знову балакаємо. Хармс, Платонов, Оруелл, Павич, Памук. Під час тих балачок я відкриваю, що ні в чому не поступаюся моїм новим друзям. Честь і слава Віталикові, високому, худому, як Кощій Безсмертний, Чахлик Невми¬рущий, хлопцю в окулярах із сильними лінзами (зір — мінус п'ять чи шість), вічно заглибленому в читання.

Я тепер не самотній. Коли мені потрібно, приходжу до Ірини. Ми п'ємо каву, балакаємо. Я обнімаю її. Ірина дуже вміє пестити. Магда так ніколи не вміла. Усе відбувається дуже просто. Я забув Катю. Я бачив її лише раз у житті. Може, я просто її вигадав? Яка нудна річ життя, розумію я. Мене виселили з «малосімейки». Я не став опиратися, судитися. Георгій вибив іншу «малосімейку». Якось я запитав, як здоров'я Лариси. Добре, відповів Георгій. От і все. Якось я привів Ірину до себе. Я показав їй білий аркуш ватману. «То й що?» — сказала вона. Я посміхнувся. Усмішка була жалюгідна, я це відчував.

— Що з тобою? — спитала Ірина.

У неї добрі, темно-сірі очі. Вона дуже жіночна. Була одружена, розлучилася. Старша від мене на чотири роки. Квартира забита книгами. Якось я прийшов, вона відчинила двері.