Володимир Лис - Камінь посеред саду

Кавунін сприйняв моє рішення на диво спокійно, підписав заяву відразу.

— Я це передчував, — сказав він. — Так, коли одверто, — передчував.

— Спасибі, — сухо вимовив я.

— Нема за що. Якщо надумаєте вернутися, приймемо.

— Приймете? — витріщився я.

— Так.

— Але чому?

— Все ж таки у вас щось є. Принаймні як виробнича одиниця…

— Я не згірш багатьох інших…

— До певної міри — так.

Він попорпався в паперах так завзято, наче не міг знайти якогось конче необхідного папірця. Я відчував, що мені потрібно вже йти, та інше передчуття тримало на місці — мій тепер вже колишній шеф має сказати щось конче для мене важливе і необхідне.

«Ну ж бо, — підігнав я його по думки. — Чого ж ти товчеш воду в ступі, делікатний чоловіче…»

— Я слухаю, — не витримав зрештою надто довгої паузи.

— Тобто? — здивовано підвів голову КавуНІН.

— Мені здалося, що ви ще хочете щось мені сказати, — набрався я нахабства і випалив те, що було на думці.

— Он як?

Він подивився на мене пильно. Надто пильно. А потім аж ніби засоромився цього свого погляду.

— Бачите, я хотів сказати швидше собі.

— Тоді — до побачення.

— Ні, коли вже так виходить, зачекайте. Ви каву п'єте? А втім, уся теперішня молодь любить каву. Я зараз…

— Я не п'ю, — збрехав я.

Мені тільки цього ще не вистачало — вести з цим набридлим чоловіком одверті розмови за чашкою кави. Раніше потрібно було, дядечку добренький. Тоді я, може, щось зрозумів би. І сприйняв. Тепер пізно. Так, пізно. Усі шляхи відрубано. Навіщо мені це запізніле взаєморозуміння?

З тим і рушив до дверей. Кавунін — за мною. У дверях я простяг йому руку.

— Ви ще ж прийдете за розрахунком, — сказав він.

— Прийду, — згодився я. — Гроші мені потрібні.

— Вам потрібна впевненість, — сумно промовив він. — Я, звісно, міг би вас затримати, дати строк подумати. Сказати якісь підбадьорливі слова. Але я сам не певен, що так необхідно нам обом, даруйте за одвертість!

— Ви завжди робили тільки те, у чому були впевнені? — поглянув я йому у вічі.

Кавунін трохи повагався. Зітхнув. Потер долоні.

— З деяких пір — так…

— Але ж це…

— Ознака надмірної обережності, хочете сказати?

— Так.

— Я наробив надто багато дурниць за своє життя, — зітхнув Кавунін.

— Ви?..

— Атож. Тільки не думайте, будь ласка, що це й навчило мене обережності. Я став з роками уважніше ставитися до своїх вчинків. Зрештою, і до інших уважніше придивлятися. Не сприйміть лише мої слова за менторські повчання. Людина повинна все життя себе шукати — ось що я зрозумів з роками. Ви ж, даруйте, від цього відмовилися надто рано.

— Вважаєте, що я й досі не знайдений?

Хоч як намагався надати своєму голосові якомога більшої іронічності, та враз відчув, що мене зраджує обличчя. На губи виповзала якась жалюгідна подоба посмішки. Маєш, догрався. Треба ж було тобі лишатися, чекати його слів, ідіоте.

«Невже це просто ображене самолюбство?» — гірко подумав я несподівано для самого себе.

Молоточки страху застукали об тім'я. І він… Пропонує мені все ж повернутися… Яка єзуїтська щедрість. А втім, так тобі й треба, шановний. Маєш стусана навздогін.

— Не треба ображатися, — мовив Кавунін. — Я б не казав цього, якби вважав, що вам немає чого шукати.

— Дякую й за те.

— Зрештою, ви могли спробувати…

Що я міг спробувати, він так і не доказав, бо до кабінету без стуку, з милою гримасою на вустах, влетіла Люська.

— Ой, ви зайняті, Михайле Петровичу? — засокоріла вона з порога. — Якщо ви дуже зайняті…

— Заходьте, — трохи поморщився Кавунін.

— Дякую. Я хотіла… Але коли ви зайняті…

— Кажіть, що там у вас.

Я був певен, що Люська знову прийшла кудись відпрошуватися. Кавунін, либонь, теж здогадується про це, тому й так морщиться. Цікаво, відмовить він цього разу чи ні?

— Я слухаю, — сказав Кавунін.

— Мені потрібно, — почала наша красуня.

— У неї справді захворіла тітка, — вимовив я якомога серйозніше.

— Яка тітка? — витріщилася Люська.

— Та, що в Кишиневі, — уточнив я.

— У мене немас в Кишиневі ніякої тітки, — сердито сказала Люся. — Я, Михайле Петровичу, хочу попросити у вас шматок ватману. Он того, що біля вікна стоїть.

— Навіщо? — оглянувшись, спитав Кавунін.

— Потрібно. Дуже потрібно.

— Ну, коли дуже потрібно, беріть.

— Спасибі.

Люська, здасться, ладна була цмокнути нашого шефа, якщо не в широченний лоб, то принаймні в щоку. Вираз солодкого дитячого задоволення осів на її наквацьованих, примхливо відставлених губках. Вона гордо продефілювала до стінки, під якою стояв доволі величенький шмат ватману. Либонь знову запорола своє креслення. Дивно, що шеф не запитав її про це. Чи, може, вирішив пощадити при тепер уже колишньому підлеглому…