Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Чого ж ти стоїш, Андрію? — чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. — Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.

«Бути тому, що буде, — подумав я. — А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».

Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.

— Отак воно ліпше, — сказав мій двійник, справді брат чи хто там. — Чого тобі боятися?

— Я й не боюся, — вичавив я.

— Тоді все о'кей.

«Ауді» стрімко рушило з місця. У тому, як машина їхала, відчувалося, що водій досвідчений.

— Бачу, ти здивований, — сказав він. — Я б, признаюся, на твоєму місці теж неабияк здивувався. Відколи ж я довідався про твоє існування, мені й то якось не по собі. Хоч і кортіло зустрітися. До речі, мене звати Яромиром. Таке собі старовинне ім'я. Колись воно мені не подобалося, а тепер здається оригінальним. Тобі не подобається?

— Непогане ім'я, — схвалив я. — І справді оригінальне.

— Ти ж, певно, своє вважаєш банальним? — Яромир подивився на мене трохи іронічно. Чи мені так здалося?

— Ім'я не вибирають.

— Авжеж, — згодився він. — Тільки ж ти прагнув завжди до оригінальності. Чи не так?

— Хіба це погано?

— Можливо, й ні. Але давай з'ясуємо дещо. Ти згоден?

Яромир був поруч і в той же час далеко, і мені здалося, що я чую його голос з якоїсь далини.

«Чи ми справді їдемо?» — подумалось мені, й тут я збагнув, що найбільше мені хочеться якомога швидше приїхати до Лучеська.

— Найбільше тебе, звісно, цікавить, хто я насправді та звідки взявся? — припустив Яромир після невеликої паузи.

— Можливо, — згодився я.

— Історій може бути кілька, — сказав Яромир. — Наприклад, така, що нас було двоє. Двійня народилася, але твоїй і моїй мамі добре заплатили — і мене визнали мертвим, хоч насправді другого хлопчика забрала родичка лікарки. Або, якщо тобі подобається більше, лікарка приховала, що народилася двійня. Можливий і третій варіант: твоїй мамі сказали, що друга дитина померла…

Він вмовк, печально усміхнувся, якось так, із здивуванням в очах, точнісінько, як У мене, наче не він сам розповідав, а щойно Дізнався про це від мене. Тоді спитав:

— Тобі більше подобається версія?

— Мені не подобається жодна, — відверто відповів я.

— Це ж чому?

У його ледь ґрасуючому голосі проклюнулася в'їдливість. ПІДНЯВСЯ Й опустився вказівний палець на правій руці, якою він тримав кермо.

— Тому, що моя мама народила мене вдома. Ми тоді жили в невеличкому сільці біля Ясенівки. І пологи приймала наша сусідка. А мене разом з мамою повезли до пологового відділення дільничної лікарні аж вранці наступного дня.

— Ти що ж, пам'ятаєш, як ти народився? — вже саркастично спитав мій «братик».

— Ні, звичайно, — відповів я і відчув, як мені легшає на душі. — Але хіба б я досі про те не довідався? Чи думаєш, що в маленькому селі таку подію, як народження близнят, можна було приховати?

Тут я пригадав, що ввечері того дня, як розповідала мама, приходила сусідка, медсестра, що працювала в Ясенівській лікарні, яка ще тоді існувала. Сказав Яромирові про це.

— Ти до біса розумний, як я бачу, — зауважив він. — І явно не хочеш мати ще одного брата. Але подивися на мене. Ми ж схожі. Як дві краплі води, так, здається, прийнято казати. Чим ти на це заперечиш?

— Може, ви мій двійник абощо, — спокійно сказав я. — В усякому разі, доки я не виясню в моїх рідних, навряд чи зможу визнати вас, пане Яромире, чи хто ви там, своїм братом.

Він подивився на мене і засміявся. Це був доволі зловісний сміх.

— Я все одно прийду до твоєї матері, — вимовив твердо, як про давно вирішене. — До нашої матері. Але боюся, що це буде тоді, коли вже тебе не буде на цьому світі.

— Ви мені погрожуєте? — поцікавився я якомога спокійніше.

— Ні, констатую майбутню реальність.

Ми в'їздили вже до міста. Яромир спинив машину біля першої автобусної зупинки.

— Котись до дідька! — випалив він. — Ну, кому я сказав! Чи ти все ж щось хочеш за-питати?

— Міг би, але не хочу, — сказав я.

— А ти, однак, хоч і босяк, але гордий, — криво всміхнувся він.

Я відчинив дверцята. Може, запропонувати йому поїхати до Ясенівки? Ні, ліпше спочатку зробити це самому.

«Невже я боюся, що він згодився б?» — подумав я, коли вже машина від'їхала.

Дивний тип, дивний і небезпечний. Але ж справді схожий на мене. Дуже схожий. Тільки, судячи з усього, належить до «нових українців». Чи, може, мені слід було повестися по-інакшому, розпитати більше? Але бажання розпитувати в мене не було — ось у чому річ.