Володимир Лис - Камінь посеред саду

Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною — моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?

Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.

— Там тобі справді буде краще, Андрію? — це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.

— Звичайно. Інакше, чому б я переходив?

— Мені здається… У тебе наче щось трапилось…

— Що ж у мене могло трапитися?

— Не знаю. Ти сам не свій.

«Але ж і повзе цей тролейбус», — подумав я.

Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.

— Ви прийдіть коли-небудь до нас… — сказала вона.

— Прийдіть?..

— Ну, з Магдою. Або й утрьох.

— Авжеж, — пообіцяв я. — Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?

— Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.

«Вона до дідька наполеглива, — подумав я. — І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»

Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.

— Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.

— Я виходжу, — сказав я, ні до кого не звертаючись.

— Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, — сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.

І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.

Уперше в моїй оселі була чужа жінка.

Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.

— Я сам, — заспокоїв її.

«Сам назавжди», — хотів додати, але не вимовив ці слова.

Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.

— Роздягайся.

Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.

— Вибач, що в мене безпорядок, — нарешті пробурмотів я. — Сьогодні я не чекав гостей.

Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні — все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.

— У тебе ще не найгірший барліг, — сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

— І бага…

— Ти щось сказав, Андрійку?

— Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.