Володимир Лис - Камінь посеред саду

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку — і постає слово туман. Туман — ілюзія. Ілюзія — туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? — передражнює хтось.

— Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, — відповідає хтось за мене, — що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»

За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.

«Він допоможе мені заснути», — приходить рятівна думка.

Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.

Я розплющую очі. Ще мить — і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона — це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.

Бо жінку звуть моїм коханням.

Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.

Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері — все це було справою кількох секунд.

Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі завіси виявилися добре змащеними.

— …То хто ж то все-таки такий? — спитав незнайомий мені притишений голос.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказала Серафима Михайлівна.

— Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, — вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. — Ти могла б уже звикнути.

— До цього звикнути неможливо, — заперечила мати. — Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?

— Ніхто.

— От-от — ніхто. Невже це тебе не лякає?

— Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.

— Господи, якби я знала…

— Мамо…

Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.

Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка — нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу — це зробити неможливо.

— Послухай-но, — сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, — тобі потрібно зупинитися.

— Ох, мамо, — зітхнула дочка. — Прийде час — і все зупиниться само собою.

— Але ж це… Це аморально…

— Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.

— А коли я не пущу тебе?

— Не сміши, мамо…

Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:

— Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.

— Але ти не пояснила, хто це?

— Я й сама не знаю.

— О, впізнаю мою матусю, — стиха засміялася дочка. — Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…

— Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..

— Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?

— Ні, з нашого міста.

— Тоді взагалі нічого не розумію.

— Бачиш, — якось винувато сказала матір. — У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…

— І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.

— Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…

— Що ми?

— Нічого… Просто я щойно подумала — можливо, б ви познайомилися.