Ось я вириваю кермо з цих дужих рук. Машина врізається байдуже у що — дерево, стовп, будинок. Я побачив нас усіх трьох за¬кривавлених. Ні, ще перед тим дзенькіт скла. А якщо я не загину, авжеж не загину, адже я на задньому сидінні.
Господи, про що це я? Адже я подумав перед тим, чи не розіграти мені Георгія. Георгія, заодно й Ларису. Я — Ларисин коханець. Ось зараз скажу про це. Другий коханець? Отже, другий, бо з цим, першим, вона провела ніч.
Я злостивлюся? Так, бо надто різні ночі були в нас.
Але оте дивне нашарування таких різних двох думок: перша — про розіграш і майже миттєво слідом за нею друга — про кермо, аварію, нашу загибель… Виходить, я отак, несподівано, можу бажати чиєїсь смерті?
Я подивився в бокове скло. Ми їхали ранковим недільним містом, незвично тихим, майже безлюдним. І моя душа теж безлюдна. Ось чому одна на одну нашарувалися дві злостиві думки. Я звертаюся до себе, куди б не сягнув думкою.
Ми швидко минаємо будинки, визирає небо поміж них, червоний проблиск нага¬дує про заховане за хмарами сонце. Місто порожнє, але за стінами будинків живуть люди. У кожного з них своя доля і свої турботи. Я оглянувся — будинку, де я ночував, видно не було.
«Це ж зовсім інша вулиця», — подумав я.
— Невже ти сьогодні не поїдеш на те своє виробництво? — сказала цієї миті Лариса.
— Уяви собі — ні.
— Дивно.
— Чому дивно? — спитав Георгій.
— Ти не згадав про нього ні вчора, ні сьогодні.
— І що це значить, по-твоєму?
— Може, вовк у лісі здох.
«Вони наче підслухали… наче підслухали», — подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, — безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин — і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.
Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він — шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.
— Ви не можете їхати швидше? — кажу я тепер.
— Навіщо?
Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.
Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.
— Куди ти поспішаєш, братику?
Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.
— Бідний братик, він поспішає, — каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.
— Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…
— Тоді не треба було їхати, — вперше озивається Георгій.
— Ви маєте рацію…
— Зупинити машину?
— Ні, чому ж?..
Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.
Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.
— Справа в тому, що я ніякий не брат, — кажу тихо і лагідно.
— Тобто?..
Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.
— Якщо не брат, то хто ж ви?
— Так собі… Людина…
— Гарна мені річ, — каже Георгій майже спокійним голосом.
— Господи, не день, а казна-що, — Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. — Що тобі ще спало на думку, Андрію?
Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.
— То брат чи не брат? — голос у Георгія так само рівний.
— Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… — кажу я.
— Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, — сердито зауважує Лариса. — Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.
— Авжеж, мені тридцять два.
— То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.
Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…
Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…
— Господи, Жоро, йому ж погано!.. — звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. — Зупини, зупини ж машину, Жоро.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу