Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Я здогадувалася про це, — мовила ще тихіше.

— Здогадувалися? — витріщив я очі.

— Авжеж.

— Але чому? — щось опустилося в мені донизу, і, здається, я сам був готовий от-от опуститися кудись униз, провалитися крізь підлогу.

— Коли я скажу, що в мене просто більше життєвого досвіду, ви сприймете це як повчання, — її у втомлений голос просочилася гіркота.

Вона повернулася й пішла до кімнати. Я скорився. По суті, в мене навіть не було вибору. Мусив тішитися тим товариством, що послала доля.

Ми сиділи й пили чай. Розмовляли про майбутню осінь. Якщо вірити прогнозам, вона мала бути теплою. Принаймні, так кажуть прикмети. Далі Варвара Микола¬ївна розповіла про своїх знайомих, яким дісталась картина відомого художника. Він, виявляється, заповів цю картину, написану в ранній молодості, їм. Був, бідолаха, закоханий у дівчину, котра тепер сама «тричі бабуся».

Я слухав і раптом помітив, як моя ліва рука (правою тримав чашку із захололим чаєм) повільно, але невмолимо, ніби сама по собі посувається до альбому з фотографіями, якого півгодини тому гортала Варвара Мико¬лаївна. Я спинив руку і подумав, що досить любо й сміхотинно було б попросити цю фо¬тографію, якої я навіть не бачив, на згадку. Цікаво, чи відмовила б прониклива Серафи¬ма Михайлівна? Та ще й якби попросив при її гості-подружці…

А проте я розумів, що не зроблю цього. На¬томість сьорбнув ледь теплого чаю і сховав ліву руку під стіл.

І тут я зауважив, що вони обидві дивляться на мене.

— Пробачте, ви про щось питали?

Прокинувся я від притишених голосів. Учора не міг довго заснути. З-за вікна крізь щілину в шторі пробивалося світло вуличного ліхтаря. Моя рука не дотяглася до нього. Тоді я заплющив очі, хоч і знав, що це даремно.

Ще до того, як лягти в цю свіжу, ледь хрустку постіль, я знав, що не зможу довго заснути. За столом я вдавав із себе змучено¬го, напівсонного, особливо, коли ми лиши-лися із Серафимою Михайлівною вдвох.

Насправді ж я боявся, що вона почне таки розпитувати.

Боявся, що не зможу тоді відповісти, не зможу лишитися, грюкну дверима абощо.

Вона не спитала.

Зате розповідала про давню осінь, коли дівчинкою втрапила до Лучеська, розшукуючи свого сусіда. Він обіцяв забрати її до себе і не забрав, не показувався в їх-ньому містечку довго, цілих два роки, а їй навіть не могло спасти на думку, що той, кого так покохала, просто обдурив.

Вона думала про інше — з ним щось трапилося, йому погано, йому загрожує щось не-добре, вона малювала картини одна страшніша іншої, сама ж і вірила в ці картини, як і вірила те, що тільки вона одна може його врятувати.

Його звали Василем. Він забув про неї, як тільки приїхав до свого міста.

Але про це довідалася потім, коли вже на схилі літ він признався їй у цьому своєму гріхові. Тоді ж, зустрівши її, сімнадцятилітню дівчину, у сквері, він зовсім не зди¬вувався, лише сказав: «Ага, це ти…»

— А Толик? — спитав я.

— Толик? — перепитала Серафима Михайлівна, здивовано дивлячись на мене. — То-лик приїхав уже шукати мене і теж лишився у Лучеську.

Ще тоді, за столом, я намагався збагнути, навіщо мені розповідають усе це? Якась же прихована мета була у цій розповіді?

Я згадую тепер цю історію. Я шукав приховану мету — невже тому, щоб виправдатися, щоб зрадіти, якби її знайшов?

Ці бабці були з іншого світу, незрозумілого мені, спогади я розумів, але ніяк не міг відчути, не міг збагнути, що ж стоїть за ними, коли вони мовби навмисне викладали їх переді мною, зовсім незнайомим чоловіком з іншого покоління, ба, й іншої епохи.

«А може, я теж був їм потрібний саме для цього вечора?»

Несподівана думка вразила простотою і водночас якоюсь абсурдністю. А якби я не трапився їм? Ні, не могли ж вони запросити собі для спогадів іншого незнайомця?

«А чому б ні?» — думаю собі, й ця думка мене несподівано втішає.

Я раптом пригадую свою вчорашню вечірню зустріч. Хто ж був той чоловік, хто? Брат? Якийсь чудний жарт.

«Ми ще зустрінемося, брате», — почув я го¬лос чоловіка, що виглядав з машини.

Дідько його візьми, він таки схожий на мене. Схожий. Чи мені здалося при світлі вечірніх ліхтарів?

«Якийсь п'яний був, тільки й усього», — думалося.

Від такої думки мені легшає. Вона мене рятує від чогось, не збагну тільки, від чого?..

«Тепер би ще світло погасло, може, б тоді я заснув», — думається далі.

Я стуляю повіки, але ненадовго. Коли роз¬тулюю, все довкола мене так, як і було досі. Світло ледь-ледь просочується крізь щілину. Коли ж воно погасне, це світло? Я міг би затулити щілину, я міг би позбавитися його, але тоді буде ще самотніше. Знати, що ти не заснеш, і удавати, що хочеш спати…