Володимир Лис - Камінь посеред саду

Я тоді вивчив і його слова (мені навіть зда¬валося, що ліпше, ніж тезко Андрій Берчук, якому випала ця роль), і коли Андрій казав свої слова, я теж подумки проголошував їх.

Тепер я подумав, що в нашої вчительки Іраїди Максимівни це теж була хитра гра: ми спочатку обрали собі ролі, обрали насліпо, а тоді вона вибрала нам уривок. Еге ж, я прагнув сказати: «Людина — це звучить гордо», а сказав щось маловиразне.

Може, вже тоді проектувалося моє життя надалі, тільки я не знав про це?

А якби знав? Уникнув би помилок? Чи не прагнув злетіти високо? Невже не прагнув би, а задовольнявся тим, що є? Але я так жити не вмію. Не вмію чи удаю, що не вмію? От, дозгадувався, чи варто було й починати…

Я поглянув на сусідню лавку. Дівчата так само читали. Я пошкодував, що й собі не взяв книжки. Може, б тоді час ішов швидше.

Парком пробігла легка хвиля вітру, досить прохолодного, дівчата навіть оглянулися, наче сподівалися, що за вітром прямкус парком справжній Дід Мороз. А раз оглянулися, отже, читають не дуже уважно. Коли я подумав про це, мені чомусь стало трохи лег¬ше. Хвиля вітру вже відкотилася, з-за невеличкої темно-сірої хмарки з'явилося сонце. Я зручніше вмостився на лавці, наче збирався тут просидіти бозна-скільки. А що? Адже йти мені все одно нікуди, а додому анітрохи не хочеться. Не хочеться вертатися туди, хоч ти вбий.

Сонце вже просіювалося крізь віти дерев. На мої руки, які я тримав тепер на колінах, падали тоненькі, ледь теплі промені. Наче граючись зі мною, вони то виникали, то зни-кали. Оглянувшись, я побачив, що то хитається від слабкого вітру гілка наді мною. Я поворушив пальцями — промені заковзали по них. Один з промінчиків раптом почав рости, розширюватися. Може, мені здалося? Я став спостерігати і помітив, що він таки розширюється, хоч і дуже повільно. Сонце рухається, зрозумів я, воно обминає дерево, обходить довкола парку, хоч вони теж рухаються довкола сонця.

«Як його примирити ці два протиріччя?» — подумалось мені.

Я побачив себе у нашому секторі під беззахисним пекучим промінням липневого сонця. Я стояв і дивився, як тремтить полу¬денне повітря над заводом і містом, як воно наче розсмоктується під невмолимим тягарем спеки. То було всього місяць з чимось тому, ми збиралися тоді у відпустку, я намагався не думати, що буде після неї, я ще жив своїми ілюзіями.

Тоді хтось підійшов до мене. Левчук або Комаров. Ні, таки Комаров.

«Куди ти їдеш?»

«До себе».

«У село?»

«Ти не зрозумів. Не в село, а до себе».

Я повернув тоді обличчя і пильно подивився на Комарова. За моєю фразою нічого не стояло, я вимовив так, наче граючись, але вже дивлячись Комарову в обличчя, став бажати, аби він побачив за цими словами зміст — більший, ніж вони могли виражати насправді.

«До себе йдуть пішки, — сказав тоді Комаров, — інакше нічого не вийде. Фігня ви¬йде — от що».

Я вдав, що не зрозумів його. Хоч міг відповісти. Але біда в тому, що Комаров прекрасно зрозумів мене, хоч за звичкою промовив напівіронічно, трохи з дидактичними нотками, які тільки посилювали цю іронію.

А може, мені тепер здається, що було це розуміння? Тоді я злякався його, тоді я ще був на дистанції, хоч дихання й ставало все переривчастішим, але я підганяв себе і змушував нічого не думати, запевняв, що якось воно обійдеться.

Цьогорічна моя відпустка минула не¬ймовірно швидко. Мені хотілося розтягти кожен день, і, лише потративши даремно тиждень часу на пошуки якогось виходу, я зрозумів, що треба тікати до самого себе, до свого відчуття часу. Я перевершив сам себе: вигадував усілякі ігри з Ірочкою, екскурсії в гори, ми провели там чудово час, у Криму, я поїхав туди, хоч не мав і найменшого бажан¬ня, а для цього мусив просити гроші у мами, хоч знав, що вони більше потрібні Михайло¬ві, який будував свій будинок. Це теж була гра, натужна гра у веселість, у «все добре», це була гонка без переможця, тільки за мною ніхто не гнався, Магда була задоволена, Магда посміхалася.

Магда сприймала мої умови гри. Вона вранці, коли тільки сходило сонце, бігала за мною берегом, вона віддавала мені Ірусю, з якою я грався кілька годин, вона спостеріга-ла і раділа з цієї гри, і розуміла… Так, вона розуміла, що в мені все це неприродне. Що це втеча, і все.

Інакше й бути не могло. Я сподівався ж купити майбутнє її мовчання. Тоді я не знав, що Магда…

— Ви дозволите, молодий чоловіче?

Я здригнувся з несподіванки. Біля моєї лавочки стояла бабуся років шістдесяти п'яти, може, трохи більше, дивилася на мене запитливо і… прохально, наче лавка справді була моєю приватною власністю, а бабуся забула вдома дріб'язок, щоб заплатити за сидіння.