Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Ви дозволите сісти? — повторила вона вже більш наполегливо.

— Звичайно, — буркнув я.

Вона сіла, акуратно розправила спідницю, щоб, не дай Боже, не зім'яти це старомодне диво темно-шоколадного кольору. І блузка була такого ж кольору, і вся вона була, наче шоколадна.

Мені захотілося встати й піти, я вже став підводитися, і тут до мене поверну¬лася пригасла було злість. Ніби й справді лавочка належала мені. Я вирішив пере¬сидіти цю, не знати звідки виниклу, бабусенцію. Щось у її шоколадній постаті було таке, ідо змушувало протестувати. Може, ці стиснуті губи, може, погляд, яким обдару¬вала мене, коли вже вмостилася на лавці, у погляді прохальність швидко переросла у насторожену цікавість. Ввічливість її мене роздратувала, нехай так. Але те, як вона після цієї несміливої прохальності по-господарськи розсілася на лавочці, роздратувало іде більше. Адже воно свідчило, що ввічли¬вість була показною. Бабуся могла просто підійти й сісти.

Невже мене просто роздратували її декілька необов'язкових слів? Чому? Бабуся сиділа й сопіла, дивлячись вздовж алеї. Йти нікуди вона не збиралася. Я ж не міг тепер зібрати думок докупи. Не міг думати про щось кон¬кретніше, що б дозволило мені згаяти час, доки вона піде.

— Осінь вже чути, — сказала бабуся. — І листя цього року почало жовтіти рано.

Я мовчав, бо збагнув, що коли мовчатиму, вона швидко виговориться й таки піде собі. Тоді я теж встану і покину цю лавочку.

— Старій нема чого робити, напевне, думаєте ви, — сказала бабуся. — От вона і веде балач¬ку. Я посиджу трохи й піду.

«Дуже приємно», — подумав я.

І несподівано злякався, що вона й справді піде. Дівчат на сусідній лавці вже не було, я й не помітив, коли вони зникли. Мені… мені просто необхідна була її присутність.

— Осінь цього року справді буде рання, — ска¬зав я.

— Ви так вважаєте? — зраділа вона.

— Судячи з деяких прикмет…

— А я займалася якраз пранням, скінчила, от і вирішила прогулятися.

«Дуже приємно, подумав я, прання — дуже приємно. Хай буде прання, раз у мене немає вибору. Щоб його сказати таке, щоб видатися спеціалістом у цій галузі?»

Я ледве не засміявся — такою кумедною була ця думка. Але не сказав нічого. Нехай. Нам добре сидіти разом. Сидіти і мовчати. Ось і все.

Парк поволі звільнявся від ледь помітної димки, яка наче окутувала дерева, коли я прийшов сюди. Зараз добре стало видно кожне дерево, поміж деревами снували люди, долинали голоси і сміх, може, б я й без цієї бабусі встав і пішов кудись — од цих голосів і сміху, а може, б розчинився у них, а от бабусю тепер я мусив пересидіти.

Я повернув голову, зиркнув на бабусю і відчув, що вона готується вставати. Ще кілька хвилин тому настроєний вороже, тепер зрозумів, що і прагну, і боюся, аби вона не пішла. У ній ніби був захований мій порятунок. Може, від самотності, може, й від самого себе. Вона була частинкою того світу, з яким я почувався у розладі.

Відчуття, що присутність цієї бабусенції мені потрібна, виникло раптово, так, скорше всього, коли здалося, що вона має вставати. Наче вона справді була мені потрібна. Невже я прагну ліквідувати отой розлад?

— У цьому місті гарний парк, — поспішно сказав я.

— Так, — охоче згодилася вона. — Я люблю тут відпочивати. Особливо після роботи, коли натомишся.

— І дуже затишні алеї.

— Неподалік мого дому, там он, з другого боку, — вона показала рукою, — є сквер, може, знаєте, на центральній вулиці, мені туди ближче, але там якось незатишно.

— Так, там незатишно.

Я сказав це, аби щось сказати. Як і все інше. Але що говорити далі, я не знав.

Не візьмешся ж їй розповідати про себе.

Бабуся тим часом таки підвелася. Мабуть, уже відпочила.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Я дивився їй у спину і намагався злови¬ти обривок якоїсь думки. Щось наче мав би спитати в неї. Таке відчуття в мене виникало останнім часом доволі часто.

Уже коли вона відійшла на кілька десят¬ків метрів, я рвучко підвівся і кинувся на-здоганяти.

— Пробачте, я…

Вона здивовано обернулася на мій голос. Я дивився їй просто у вічі і все ще не знав, про що ж мені запитати.

— Я хотів запитати, чи не знаете ви… Чи не знаете ви, які є готелі в Лучеську… Які є готелі… крім тих, що в центрі, бо там немає місця…

Навіщо я питаю її, чому це спало мені на думку, я не знав. Вона стояла і ворушила губами, певне, пригадувала. Двоє дівчаток минули нас, це були не ті дівчата, що сиділи на сусідній точці, я вловив уривок їхньої розмови про якогось Петю, котрий купив недавно мопеда, який йому ні до чого, подивився їм услід, і мені захотілося, щоб хоч одна з них обернулася. Немов це вертання, чужий погляд могли врятувати мене од бабусиної відповіді.