Володимир Лис - Камінь посеред саду

Але я думав, здається, про море, безкрае море — чи то життя, чи відчуттів, чи ще чо-гось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…

І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.

«Звідки ж вона звучить?» — подумав я і зрозумів, що нізвідки.

Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав'язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою вона стала саме з тієї хвилини, як я її побачив. Вона пливла залою, і зала належала їй, і решта танцюючих давали їй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, які вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був, мов на долоні, і я побачив Магду… Відколи побачив Магду, мені здавалося, що зал танцює довкола неї. «Навіщо ти обдурюєш себе?» — сказав раптом чийсь голос біля мене.

Я здригнувся. Я сидів у себе в кімнаті, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, і зал кружляв довкола Магди-Магдалени.

«Я не обдурюю», — заперечив я невидимому опоненту.

«Обдурюєш, та ще й так, наче тут ти не сам», — голос робився злішим.

«Авжеж, я не сам, зі мною ти».

«Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу».

«Авжеж, розумію».

Я таки розумів, що він має на увазі. Справді, я не закохався тоді в Магду. Я не остовпів на місці, й зал, звичайно, не кружляв довкола неї. Але те, ідо вона була чи не найвродливіша в залі, я зрозумів і без почуття закоханості.

Мій погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я міг би поклястися, що Петро думає те ж саме, що і я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в мені. На самому денці свідомості. Наче легкий, але доволі холодний вітерець. Утім, він міг матеріалізуватися і набрати певних обрисів, хоч думку навряд чи можна матеріалізувати.

Я підвівся і підійшов до вікна. За вікном гримкотіла вулиця, але я нічого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боці. Рвані хмари, що пливли над будинком і позаду нього, холоднішали на моїх очах.

«До чого тут усе це?» — подумав я.

Подумав, а може, й сказав уголос. Тиша в кімнаті була мені неприємна, і, звісна річ, я міг вимовити уголос.

А втім, я тішив себе ілюзією. Маленькою порівняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле — це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.

Так, я не кохав Магду, хоч тішив себе ілюзією кохання і довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не має ніякого значення.

Те, що було після залу — наші побачення, весілля, робота в інституті й на заводі, приїзд у це місто, вже не мало великої ціни. Найбільшу вартість мав той вечір.

Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться — десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

— Вона не любить детективів, — сказав знайомий.

— Хто вона в тебе? — спитав я.

— Учителька, — відповів той.

— А-а, — протяг я. — Ну, може, вмовиш.