Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування — ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

— Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, — сказав гість. — Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

— І ви все зробите для неї, авжеж?

— Так, і в цьому немас нічого смішного, — запевнив він. — Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

— Ви просто безтямно закохані, друже мій, — сказав я. — Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

— Вибачте, — перервав досить неввічливо він, — але це виправдання слабких людей…

— До яких ви не належите? — перервав уже я його. — Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

— Ні, — сказав він. — Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.

Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, — подумав я. — А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

— До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, — навіщось сказав трохи хрипко.

— Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

— Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам'ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», — подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса врод-лива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?

Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен добрати.

Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

— Гей, ти, — гукнув я йому, і коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.

— Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

— Зігніть-но руку в лікті.

Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м'язів тканина його картатої сорочки на рукаві.

— Добре, — сказав я, відвертаючись.

А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.

Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.

Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок, колишній мій однокласник і колишній десантник-«афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.

— Тепер бери сумку і йди.

Дивно, але він виявився напрочуд слух¬няним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд наче б сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.