Наталя Тисовська - Укус огняного змія

Хіба могла я пояснити логічно, що було причиною постійної, непроминальної тривоги? По кілька разів на день дзвонила батькам, верзла всілякі дурниці — аби тільки заспокоїтися, відчути, що я не одна на цілім світі. Бо щойно лишалася наодинці з собою, у голову лізли думки — одна безглуздіша за іншу. У вікнах — я не мала фіранок — мені привиджувалися чужі прискіпливі очі. Довелося кухонне вікно заліпити газетою, а в кімнатах після настання темряви просто не вмикати світло.

Саме тому, коли до мене на вулиці почали час від часу підходити незнайомі парубки і дівчата й зовсім серйозно розпитувати мене, як пройти на цвинтар (тричі), або на вулицю Сокальських (теж тричі), або як проїхати до Старого Двору (цілих п’ять разів), я навіть не здивувалася. Це видалося мені частиною якогось великого містичного плану. Що більше людей втягувалось у химерну гру, то безглуздішою здавалася ситуація: витрачати стільки ресурсів — і для чого? Що надзвичайного можу я знати, про що й сама не здогадуюся?..

Слідчий викликав мене ще хіба раз. Перед тим ми зустрілися з Ліною на Хрещатику, у генделику в центральному універмазі, й вона довго напучувала мене, як мені себе поводити.

— Ти тільки подзвони мені, я два тижні тому брала інтерв’ю в начальника управління, так він мені записав свій телефон. Він у цьому відділку швидко рейвах влаштує, щоб вони порядних людей не тягали на допити…

— Ліно, та припини, мене тільки вдруге турбують. Має ж слідчий якось шукати вбивцю, а раптом мої свідчення наштовхнуть його на розгадку!

— Та яким боком причетна до цієї справи ти? Нашій міліції аби навісити на когось усіх собак, а суд потім розсудить. Чи засудить. Ти мені тільки подзвони, а я вже знатиму, що робити…

— Припини негайно! Що більше ти говориш, то більше я починаю нервуватися. Якого чорта мене взагалі викликати? Я Кароліну Сокальську зроду й не бачила!

— Бубочко, а я про що? А давай я начальникові управління просто зараз подзвоню? Він мені сказав, що я можу до нього звертатись і вдень, і вночі. І мобільний лишив!

Досьорбавши рожевий сік невідомого тропічного фрукта, я нарешті розпрощалася з товаришкою, відправивши її ловити чергову сенсацію, а сама поїхала звіряти свої таємниці тим, кому належить їх вислуховувати.

Від метро до відділку знову прогулялася пішки, щоб не труситись у тролейбусі, і прийшла в офіційну установу розчервоніла з морозу й у чудовому гуморі. Звичним уже рухом подала паспорт черговому. Він звірився з якимись своїми записами і попросив мою повістку. Я сміливо розшпилила сумку й почала длубатись у її незмірних глибинах у пошуках принишклого папірця. І наштовхнулася на пістолет.

Я пополотніла. Рука застигла, наче наразилася на перешкоду. Переляканим оком я кинула на чергового, потім заметушилася, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

Черговий прикипів до мене поглядом з очевидною підозрою. Вже я подала йому повістку, а він і досі не зводив із мене насторожених зіниць. Довелося видушити з себе силувану усмішку, яка анітрохи не допомогла, а, здавалося, навпаки тільки погіршила думку чергового про мене. Він уже набичив шию і глипав на мене спідлоба.

Несвідомим рухом я метнула руку в сумку, намагаючись зарити іграшковий пістолет якомога глибше.

Черговий відреагував миттєво:

— Не рухатись!

Я застигла з розтуленим ротом, так і не встигнувши йому нічого пояснити. Жестом черговий показав мені, щоб подала йому сумку. Але я затялася: наче й підштовхуючи сумку до нього, в той самий час міцно вчепилась у ремінець.

Черговий ступив до мене крок і суворо смикнув сумку. Я трималася. Черговий по-батьківському насварився на мене пальцем, і від такого сюрпризу пальці мої розчепірилися. Сумка опинилась у суворого міліціянта.

Він розстебнув змійку й зазирнув усередину. Побачив там те, що його, очевидячки, не збадьорило, й обережно просунув руку вглиб, видобуваючи пістолет. У паніці спостерігала я, як сіпнулася його рука, не відчувши очікуваної ваги зброї.

На виду у міліціянта було написано, що він почуває себе повним ідіотом. І що винна у цьому, безперечно, я.

— Вибачте, — пробелькотіла я, — у подарунок купила… Нічого такого…

Черговий покрутив пальцем біля скроні і віддав мені пістолет.

У таке дурнувате становище мені ще не доводилося потрапляти. Ото як у сні часом буває: ідеш на відповідальну зустріч — і раптом розумієш, що спідницю лишила вдома. Добре, коли трапляється таке у сні, а я особисто знаю людину, котра в інститут на іспит примудрилася прийти без спідниці…