Наталя Тисовська - Укус огняного змія

Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.

— Хочете — моментальне фото, поляроїд. А хочете, можу на цифру зняти, а післязавтра отримаєте… Я тут щодня буваю. Зважуйтеся! — припрошував фотограф. — Вас папуга сам обрав!

Дон Хозе Перейра випнув груди. Якби не дещо обскубане пір’я на спині, яке надавало папузі схожості з дворовим задиристим когутом, білий пташок мав вигляд симпатичний. Я простягнула до нього палець, щоб торкнутись, і він одчайдушно клюнув мене.

— Ой!

Але насправді було не боляче — так, легкий щипок. Дон Хозе Перейра, мовби нічого не сталося, відвернув голову.

— Він у вас завжди такий кусючий? — звернулася я до фотографа.

— Ні. Він просто образився, що ви й досі не згодилися на фото. Він вважає, що дуже фотогенічний.

— Дон Хозе Перейра дуже фотогенічний, — підтвердив папужка. Я не могла встояти перед його чарівливістю.

Фотограф прискіпливо оглянув мене, заткнув мені одне пасмо за вухо, з другого боку, навпаки, здибив волосся, наказав отак і застигнути і відскочив на два кроки. Довго прицілювався, а я розтягувала губи в усмішці й косувала на папугу, який мостився на плечі. Що-що, а позувати він точно умів: голову повернув упівоберта, пір’я розпушив і, надимаючи груди, чекав на відповідальний момент.

— Усміхайтеся! Знімаю!

Блимнув спалах — аж я ледь не осліпла. Дон Хозе Перейра переступив у мене на плечі з ноги на ногу.

— Дякую, — почула я над вухом. Папуга, схиливши голову, заглядав мені в око.

— Вам дякую, — мимохіть відповіла я, зненацька шанобливо звернувшись до папуги на «ви». Дон Хозе Перейра і не збирався злазити з мого плеча.

— Він тут сумує, — пояснив фотограф. — Влітку ми на Хрещатику, і людей повно, і колеги мої — хто з мавпою, хто з ким, тож йому веселіше. А тут він усе зі мною та й зі мною, ще й фотографуватися мало хто хоче. Всі ж запаковані по саме підборіддя у кожухи та шуби, а тут — папуга з південного лісу… А ви йому сподобалися!

Я всміхнулась і зробила ще одну спробу торкнутися папуги. Той відреагував миттєво: не встигла я й оком змигнути, як твердий дзьоб клацнув мене за палець. І вже білий, трохи розкошланий Дон Хозе Перейра дивиться байдуже в інший бік.

— Дон Хозе Перейра, ходи-но сюди, — покликав фотограф, простягаючи до папуги руку.

— Річка бистра тече, круглий камінь товче, — повідомив папуга не відомо до чого.

— Ви й віршами вмієте? — підморгнула я до нього. Папуга схилив голову набік. Так і не навчена поганим досвідом, я втретє полізла до нього пальцем — і втретє дістала за своє нахабство. Якщо я забудусь і зроблю це ще раз, до завтра палець розпухне.

— Ох, закортіло йому поговорити! — винувато всміхався фотограф.

— Не турбуйтеся, я не поспішаю, — запевнила я його.

Дон Хозе Перейра ще трошки поміркував і видав:

— Сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак.

Сірий камінь-кругляк? Що він мені нагадує? Щось таке з дитинства знайоме… Десь читане? Десь бачене? Знову — це відчуття, що містична хмара згущується навколо мене…

— Як це ви його так вивчили? — здивовано зиркнула я на фотографа. — Цілими реченнями говорить, та ще й віршованими!

Фотограф дещо знітився.

— Та я гадки не маю, де він цього нахапався. Старий уже, багато господарів змінив. Він, знаєте, такий мудрий, що йому б у ворожбита якогось потойбічним голосом служити. Іноді отак що-небудь бовкне, а потім знайомі мені розповідають, як воно чудернацьким чином збувається.

Дон Хозе Перейра надимав від задоволення щоки. Він явно розумів, що господар його хвалить, і не міг цим натішитися. Переступав у мене на плечі з ноги на ногу, обертав голову то в один бік, то в другий. Пір’я на потилиці кумедно відстовбурчувалось, а важкий дзьоб, здавалося, відтягував голову донизу.

Фотограф так і стояв коло мене з простягненою рукою, проте папуга не поспішав. Ще хвильку розмисливши, він оголосив:

— Переступиш поріг — не цурайся дарів.

І ніби виголосивши останню промову, папуга ляпнув куцими крилами й чи то перелетів, чи то просто перестрибнув з мого плеча на руку фотографа, а потім на його плече. Фотограф поскуб папугу за потилицю, і той вдячно потерся йому дзьобом об щоку.

— Наговорився? — незлостиво висварив фотограф папугу. Той простодушно кліпав оком і схиляв голову. Я могла б поклястися, що він посміхається своїм гачкуватим дзьобом — якщо птахи взагалі можуть посміхатися…

— До побачення, Доне Хозе Перейра, — попрощалася я, простягнувши фотографу гроші й забираючи миттєву світлину.