Наталя Тисовська - Укус огняного змія

— Але як ти здогадався про Пилипа?

— Пам’ятаєш, я тобі згадував Нептунове Товариство в Москві? Там, де Феофан Прокопович був оратором? Я ж не просто так про нього дізнався — все завдяки Пилипові. І найбільше він напирав на те, що він із Феофаном Прокоповичем — рідня. Та я розумію, яка там у біса рідня, але ж він у це вірив!..

— Нічого не розумію.

Ростислав нетерпляче схопив мене за зап’ясток.

— Усе просто. Це все твій uroboros… До речі, де він?

— Пилип забрав.

— От бачиш! А я згадав одну важливу річ. Недарма мені цей змій, що кусає себе за хвіст, увесь час муляв… Давній спогад, і я примудрився його забути… Коли ще ми вчилися разом, а Пилип і тоді вже був одержимий таємними братствами, він показав нам малюнок: косинець, довкруж котрого обвилася кільцем змія і вхопила себе за хвіст. Гадаю, Ірина швидше за мене згадала Пилипову розповідь, але не схотіла ні з ким ділитися… Цей малюнок, сказав Пилип, є на палітурці однієї книги, і ніхто не знає, де вона захована, а от він її обов’язково знайде.

— Але ж зміїв-uroboros повно, чому саме мій?

— Ну, звідки я знаю, чому саме твій! Пилип Прокопович на згадку про таємні братства й змови стає навіжений, то ти просто ще його не бачила, як він добряче вип’є… Може, йому здалося, буцім ти, невтаємничена, вчиняєш блюзнірство, коли носиш uroboros як звичайну прикрасу…

— Ні, ні, може, й це теж, але не тільки, — перервала я Ростислава. Мені пригадався нервовий монолог Пилипа Прокоповича у тиші занедбаного заводу. — Здається, він відновив-таки Нептунове Товариство. Він весь час говорив: ми, ми… Ми заявимо про себе, ми знаємо, ми бачили… Схоже, крім змії, Кароліна мала лишити мені ще щось…

— Що?!

Я знизала раменами.

Ростислав лапнув себе за кишеню й дістав згорнений аркуш паперу. Зачитав уголос.

— «…серед москвичів ще довгий час потому ходили чутки, що в Сухаревій Башті зберігалась у таємниці Чорна книга, замурована в стіну, забита алтинними цвяхами, котру охороняли дванадцять нечистих духів». Це з праці Назаревського «З історії Москви». Видання ще дореволюційне.

Чорна книга, яка належала таємному братству. В переказ про яку так повірив Пилип Прокопович, що, у пошуках натрапивши на uroboros, задушив одну людину й фактично довів до смерті другу. Сам чи не сам — то не мені вже дізнаватися… Та чому ж він вирішив, що Каролінин змій має стосунок до Чорної книги, котру ніхто й на очі не бачив?!

Ні, ні, зачекай. Пилип щось белькотів про те, що не просто так вийшов на uroboros, який належав моїй родині. Десь по архівах він таки наскочив на певні згадки, на якісь відомості, котрі вказували саме на цей браслет… Він або божевільний, або історик неабиякого хисту… До речі, я навіть не знаю, хто він за фахом.

— А хто він за фахом? — запитала я невлад.

— Пилип Прокопович? — не здивувався Ростислав. — Він історію викладає в педучилищі. Все літо по книгосховищах схороняється… До речі, студенти його дуже люблять, він класний викладач.

А якщо у той перший раз, коли мене викликали до слідчого, і я у вестибулі відділку з лотка купила собі книжку — товстезний фоліант про петрогліфи Кам’яної Могили, Пилип Прокопович уже спостерігав за мною? А, може, йому примарилося, що міліція знайшла Чорну книгу, коли розбирала речі загиблої Кароліни Сокальської, і віддала мені? І тому він саме тоді й саме у такий спосіб почав полювання на мене…

— Хотіла б я знати, що він збирався робити з тою Чорною книгою? У бункері я знайшла огидні листівки…

— Таємне братство, — Ростиславові світлі очі незбагненним чином потемніли, — шукає всесвітньої влади, а Чорна книга — то своєрідний посібник?..

— Чекай, а як же Франко — Вільний Каменяр? А Грушевський? А В’ячеслав Прокопович? Нічого не розумію…

— Я десь читав, що є закриті й відкриті ложі Вільних Каменярів. З відкритими більш-менш зрозуміло: туди принаймні можна потрапити, хоч це і нелегко. Саме в такі ложі, мабуть, входили чільники нашої держави — шукаючи в новому вченні добра для України. Закриті ж ложі — цілком таємні, ніхто не знає ні їхніх членів, ні їхніх цілей. Вони оголосили тільки себе справжніми Вільними Каменярами, проте заохочували розширення мережі відкритих лож, адже ті забезпечували рухові гарну репутацію. Що ж робилося й робиться всередині закритих лож, ніхто точно не знає до сього дня…

— Як усе це складно!

— Нічого складного, — з посмішкою заперечив Ростислав. — Це як у будь-якій партії: є ідейний натхненник, який створює партію з цілком благородною метою. Є певна кількість простих послідовників, готових підтримати хорошу ідею. І є купка «наближених», які переслідують власні цілі й користаються авторитетом натхненника й силою послідовників для своєї вигоди…