Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Я й не мала наміру повертатися, — відповіла вона. — Він, певно, вже про все здогадався.

— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?

— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.

Я мало не вилаявся крізь зуби.

— Може статися, що я втрачу інтерес до нього, — відповів я.

— Я дуже шкодуватиму, — сказала вона, притишивши голос. — Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.

— Не будь так переконана, — заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: — Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі», — Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.

Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.

— В чім річ?

— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном. — Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.

— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.

— За півгодини дізнаєтесь, — сказав він і почепив трубку.

Поклавши й собі трубку на важіль, став замислено визирати у вікно. Дощ шалено періщив у шибки. Надто паскудна була ніч, щоби відвідувати морг чи будь-яке інше місце.

Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.

«Знову мрець, — мовив до себе. — Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні…»

Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.

— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе… аби вирушити до моргу, певна річ.

— Що скоїлося?.

— Самі побачите.

Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.

— Хто це? — спитав я, підвівши погляд.

Гонсалес зітхнув. Губи його скривилися в іронічній гримасі. Гастон же підозріло позирав на мене.

— Гаразд… гаразд, Аресе.

Я знову подивився на спотворене обличчя карлика. Його застиглі риси були забруднені. В різних місцях у його шкіру вкраплено щось подібне до суміші крові й багна — видовище зловісне й огидливе.

— Хто це? — повторив я.

Нікотрий із них не вимовив і слова, наче обидва оніміли.

Тільки глузливо та багатозначно обмінювалися поглядами й після кожного такого погляду осудливо позирали на мене. Я втомився від того.

— До бісового батька вас усіх! — загорлав, показуючи їм спину.

— Ви арештовані, Аресе, — промовив Гастон. — Ані кроку з місця!

Я оглянув цей зловісний холодний зал. На інших столах також лежали трупи померлих не своєю смертю…

Я обернувся до поліцейських.

— Ви вбили його, Аресе.

Я трохи відступився, щоб мати змогу дивитися їм просто у вічі.

— То, виходить, це я його вбив, еге?

Відповіді не було; вони не зводили з мене очей, мов закам'яніли.

— Навіщо ж я його вбив?

— Із-за поділу здобичі,— відповів Гастон.

Я показав їм одразу всі свої зуби — надто просто все в них виходило.

— Ось тобі й маєш, дивіться, як легко!

— Ваша іронія непереконлива, Аресе. — Гастон поставив пістолет на запобіжник і сховав його. — Попервах він збирався уколошкати вас і тільки через випадковий збіг обставин не здійснив цього. Потім ви його порішили. Цілком логічно, ми цього й чекали.

— А, то ви шукаєте козла відпущення!

— Помиляєтесь, Аресе, — утрутився Гонсалес. — Заперечення знайомства з карликом вас не врятує. Ми знаємо, як усе це сталося.

— Так? Ну, то повідайте мені. Тоді всі троє знатимемо це.