Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

Лю-мей змовкла на хвильку, а я зручніше вмостився в кріслі.

— В мене складається враження, що вам нудно, — ображено промовила вона.

— Навпаки, золотко моє, продовжуйте, — відповів я, затоптуючи недопалок.

— Хоч крадіжку й було сплановано блискуче, — провадила вона далі,— все ж деякі дрібні деталі вказували на сеньйора Батлера, але не можна було, грунтуючись тільки на підозрах, обвинуватити члена товариства, а такого, як Батлер, і поготів. Адже він уходив до складу Вищої ради. Минав час. Сеньйор Батлер придбав мене як рабиню, бо товариство Лонг дотримується, хоч і потайки, цього тисячолітнього звичаю.

— Але… як же закон? — спитав я здивовано.

— Який закон?

— Той, що охороняє від подібних дій. Завжди ж бо знайдеться хто-небудь, хто збунтується.

Вона гірко всміхнулася.

— Де в чому ви, люди Заходу, занадто наївні. Всі члени товариства — поважні, заможні, впливові громадяни. Вони одружуються, ведуть цілком нормальне повсякденне життя, а крім того, мають одну або кількох рабинь. Вони купують їх, потім годують, одягають, дають освіту (аби ті спроможні були скрашувати господареві час дозвілля), а інколи ці рабині, як то сталося й зі мною, здобувають владу над господарем і кінець кінцем виходять за нього заміж… У цьому разі забобони відпадають, і колишня рабиня стає ще одним повноправним членом високошановного товариства Лонг.

Я глянув на неї. її яшмові очі випромінювали спокусу. Я підвівся і підійшов до свого стола. Удав, буцімто впорядкував якісь папери, потім наблизився до вікна. Вона стежила за мною весь час.

— Не дуже переконливо, сеньйоро. Та й чи може бути переконлива жінка, що називає свого чоловіка «сеньйором»?

— Це звичка, яку я зберегла ще відтоді, як була рабинею.

— Гаразд. Вони підозрювали Батлера, але нічого не змогли довести… Що було далі?

— Сеньйор Батлер, — вона одразу ж поправилась, — мій чоловік перевіз урну на Кубу. Усвідомлюючи, як небезпечно йому тримати ії при собі, продав Сусанні під виглядом речі середньої вартості… Я хочу сказати, за ціну не надто високу, щоб не викликати в неї підозру і не таку й низьку, щоб вона не лишилася байдужою. До того ж документ на володіння, який він показав їй, був фальшивкою. Щоправда, фальшивкою досить удало зробленою, в чому, слід віддати належне моєму вельмишановному чоловікові, на те він майстер неперевершений.

Я підійшов до неї й провів губами по її щоці, прошепотівши:

— Ти вже скінчила?

Легкий дрож пробіг по її тілу. Вона повернулася до мене. її яшмові очі стали ще спокусливіші.

— Ти мені не віриш? — Вона теж звернулася до мене на ти.

— Так, не вірю, — буркнув.

Я вдруге провів губами по її щоках.

— Поглянь на мене! — її слова, немов оповиті легким ароматом, повисли в повітрі.— Невже ти вважаєш, що я здатна збрехати тобі?

— Звичайно!

— В такому разі прощавай! Я мала намір дещо запропонувати тобі, але для цього потрібен мужчина, який довіряв би мені. Ти ж виявився не таким.

Вона спробувала було підвестись, але я притримав її, змусивши сидіти.

— Послухай-но, золотко моє, іншу казочку. Трохи переконливішу. — Я підійшов до стола і запалив сигарету. Випустивши дим, став різко кидати слова: — Батлер і ти знали, що у Сусанни в урні зберігається якась цінна річ. Що то за річ? Гаразд, поки що це не має значення. В усякому разі, цінність цієї речі компенсувала її викрадення. Проте у вирішальний момент Батлерові забракло рішучості на це, і він удався до послуг Шестипалого. Ось тут-то й заковика. Батлер не міг сказати йому відверто: мовляв, у Сусанниній квартирі знаходиться шкатулка, всередині якої ось те і те; украдіть її для мене! Цілком ясно, що сталося б при цьому. Як же було переконати його, що цінність урни полягає не в тому, що знаходиться всередині, а в ній самій? Ось так і виникла версія з товариством Лонг. Уява в Батлера незвичайна. Легенда про Лонг гідна його генія, вона полонила мене. Либонь, і Шестипалого теж. А чом би й ні? Адже ії сюжет блискуче розроблено, і він абсолютно ймовірний. — Я знову підсів до неї і погладив її вушко. — Ти заслуговуєш поздоровлень. Ти з Батлером — чудова пара.

— Були.

— Так, можливо. Я забув, що тепер він підозрює тебе. Хоч і не знаю, доки ви будете прикидатися.

— І ти вважаєш мене за таку ошуканку?

— Ще за більшу, — прошепотів я.

Вона трохи випросталась на канапі й глибоко зітхнула, ії погляд, до того підступний, набув тепер відтінку жартівливої наївності.

— Невіра ти невиправний, — мовила, цнотливо відводячи очі на квіточки своєї сукні. З хвилину ми обоє мовчали: я споглядав її, а вона нігтем указівного пальця обводила квітчасті візерунки на сукні. Не підводячи очей, запитала: — Чого ти такий впевнений, що я брешу?