Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга, — мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном, — відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?

Вона прийняла моє прохання з задоволенням. Навіть більше того, сказати б, з ентузіазмом. Це мені теж було до вподоби. Бо що ж то за жінка, коли не має і краплини цікавості?

— Стрінемося в «Пласі» за годину, — мовив я.

Вдягнув піджак, наклав на голову капелюх і вийшов з контори. Певна річ, чекати мені довелося більше як годину. Та часу я не гаяв. Удаючи, що захоплений базіканням з Карлосом (щодо ймовірного вбивці Сусанни), обстежив телефонну книжку в пошуках яко-го-небудь мистецтвознавця. Та, не виявивши жодного, згорнув книжку і замислився. Необхідно було знайти людину, здатну засвідчити автентичність Дега. Я волів знати, чи не бреше Падуа. Але на живопису розумівся не краще, ніж на китайській мові.

За десять хвилин до другої з'явилася Гленда. Я вихилив свій дайкірі й попрямував до столика подалі від прилавка. Вона пішла туди ж. Відсунувши стільця, запросив її сісти. Потім сам сів поруч.

— Як відносно дайкірі? — запитав я.

Вона всміхнулась, дещо збентежена, і на щоках у неї з'явились ямочки. Саме цього я й домагався. Та ось усмішка щезла і натомість з'явився вираз гострої цікавості, тієї самої, яка, либонь, і змусила її прийти до «Пласи».

— Для цього ще зарано, — заперечила, вказуючи на мій келих. — Я віддала б перевагу морозиву.

Я покликав офіціанта — худорлявого, блідого хлопця, котрий захоплено витріщився на неї.

Вона замовила суничне морозиво. Відтак запитливо глянула на мене, але я мовчав, доки не звернула увагу, що милуюся нею. Виявивши це, Гленда трохи за-шарілась. Офіціант приніс морозиво і поставив його на столик. Коли він відійшов, я сказав:

— Ви, певно, чули балачки про картину під назвою «Балерина за лаштунками»?

Це питання захопило її зненацька. Від подиву рівна шкіра її лиця взялася зморшками. Вона, було, роззявила рот, але знову стулила його. Через кілька секунд схвильовано запитала:

— А вона у вас?

Я загадково посміхнувся.

— Гаразд, — мовив, — мені оповіли історію цієї картини, і я зацікавлений перевірити її правдивість. Ви могли б допомогти мені? Вам це не завдасть ніякого клопоту, — підкреслив з притиском, бо обличчя її із спантеличеного стало переляканим. — Ясна річ, розпо вім вам про це, тільки будучи цілком певний, що ви збережете все у суворій таємниці.

Гленда підвела очі й кинула на мене швидкий погляд. Потім знов опустила їх, уп'явшись у власні коліна і нервово перебираючи зборки на сукні.

— Не будьте надто впевнені, що я мовчатиму, — заявила. — Коли пішла до поліції, то вчинила так тому, що вірила у вашу невинуватість, — кахикнула і докірливо позирнула на мене. — А тепер уже цьому не дуже вірю.

— На чому ж грунтується ваш сумнів?

— Адже ви вкрали «Балерину». Хіба ні?

— Не можна судити так упереджено, — відказав усміхаючись. — Я ж не сказав, що «Балерина» в мене. Ба навіть вона й була б у мене, це зовсім не свідчило б, що я ії вкрав.

— Тоді… що ж виходить?

— Все з'ясується найкращим чином, Глендо. І ваша допомога може прискорити це з'ясування. То що ви мені відповісте?

Вона стенула плечима, і те можна було зрозуміти як майже ствердну відповідь, хоч обличчя її, як і раніше, виражало страх.

— Не знаю, чи слід мені долучатися до цієї справи, — мовила, але тон її свідчив, що вона таки жадає того. — Що скаже мій батько?

— Йому нема причини знати про це, — попередив я.

— Гаразд, — мовила. — Приймаю пропозицію!

— І обіцяєте зберігати таємницю, як я вас прохав?

— Обіцяю! — запевнила й для потвердження своїх слів енергійно кивнула головою.

— Ну що ж, — мовив я, усміхаючись (ії серйозність розсмішила мене), — вірю вашому слову.

І я розповів їй історію, яку повідав мені Падуа про Дега, проданого з торгів, вірніше, про підробку Дега. Вона була зачарована цією оповіддю і, коли я скінчив, сказала:

— Здається неймовірним, що трапляються подібні речі, правда? Чому цей чоловік не сказав правди своїй дружині? Переконана, що добра жінка зрозуміла б його.

— Так, — промовив я, — яких тільки безглуздих учинків не роблять чоловіки через жінок.