Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Ще б пак! — погодився Падуа. — Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби. — Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка. — Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега. — Падуа зробив паузу і зітхнув. — Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе, — мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити. — То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках, — відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він хотів було заперечити, але втримався.

— Ви мені обіцяєте? — уточнив він.

— Я нічого не обіцяю. Сказав, що подивимось, то й подивимось.

— А лист? Що ви робитимете з листом?

— Поки що притримаю його в себе. Перевіримо, чи в усьому правдива ваша розповідь.

Падуа підвівся, обурений до краю.

— Та ви негідник! — прошипів. — Ви змусили мене повірити, що…

Я презирливо осміхнувся.

— Не хвилюйтесь, Падуа, — обірвав я його. — Не такий уже я цинічний, як це інколи здається. Коли ви непричетні до вбивства Сусанни, цього листа ніхто не прочитає. Ось це дійсно обіцяю вам.

Я висипав набої з його жалюгідного пістолетика і вклав зброю йому в руку. Потому провів до дверей.

— Коли «Балерина» буде в мене, я повідомлю вас. На все добре!

Я виштовхнув його за поріг і зачинив двері в нього перед носом.

Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.