Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.

— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.

— Саме він, — відповіли на тому кінці проводу. — Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?

Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.

— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?

— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.

— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа, — сказав я з відразою.

— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.

Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.

— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа. — Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.

Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.

— У «Сьєрру», — наказав Макейрі.

— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.

— У кабаре «Сьєрра», — повторив я.

— Добре, — сказав шофер, — але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите, — додав він, знизавши плечима.

— «Сьєрра» — чудове місце, — зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.

Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене, алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.

Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго [5] Бонго — кубинський ударний музичний інструмент. .

О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.

— Ви? То це ви? — пробурмотів. — Ви, либонь, відчайдушна людина!

Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.

Майже весело Падуа звернувся до мене:

— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.

Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас… А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:

— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.

Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.

— Чи ти ба! То йдеться про це? Він і ламаного шеляга не вартий, сеньйоре Apec. Я ніколи не підписую своїх листів.

Він ані на йоту не змінив свого байдужого вигляду. Підсвідомо я відразу відчув себе вибитим із сідла. Як же, чекав, що мій гість — лякливий чоловічок, готовий на все, аби забрати в мене свого компрометуючого листа, а дідуган виявився холодно-кровнішим за будь-кого.

— Ви, безперечно, не здогадуєтеся, з якої причини я прийшов сюди; я зацікавлений придбати зовсім іншу річ.

Я з тих, хто вміє стримувати свої почуття, але в цю мить неспроможний був приховати свій подив. Падуа ж незворушно вів далі:

— Я згодний дати вам дві тисячі песо, якщо ви вручите мені цілою і неушкодженою картину «Балерина за лаштунками» Едгара Дега.