Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Завітаймо-но до нього з візитом, — сказав я і відкинувся на сидінні.

Зовні Рамералів будинок мав не такий уже й імпозантний вигляд, як годилося б, на мою думку, для Сусанниного коханця. На мій дзвінок відчинив сам Рамераль. Хоч я й не знав його, проте відразу зрозумів, що це саме він: по виразу обличчя, з яким він стрів мене, коли впевнився, що прийшов зовсім не той, на кого він чекав.

— Чого вам треба? — сухо запитав.

— Побалакати з вами, — відповів я і зайшов, не чекаючи запрошення.

— Яке зухвальство! Та як смієте заходити отак до мого будинку?

— Спокій, сеньйоре Рамераль! — наказав я. — Скандал завдасть шкоду саме вам. Сподіваюсь, ви не захочете, щоб ваша дружина прочитала ось це, — пригрозив я йому, показуючи один із листів.

Він простягнув руку, щоб забрати лист, але я сховав його в кишеню.

— Нам необхідно поговорити.

Із сусідньої кімнати почувся жіночий голос:

— Хто це там, Рембере?

— Та ніхто й… нічого особливого, — відповів Рамераль, тягнучи мене до виходу. — Швидше кажіть, чого вам треба. Я не маю наміру витрачати на вас багато часу.

Кажучи це, він дістав пачку сигарет «Партагас». Я відразу ж згадав сигаретні недопалки в попільничці, які виявив у Сусанни в спальні, і серце закалатало в моїх грудях. Коли він уже збирався сховати пачку, я сказав:

— Чи не запропонуєте і мені сигарету?

Я не став очікувати, поки він сам дасть мені,— вихопив пачку з його рук і сховав у себе; він спробував було накинутись на мене, та я так урізав йому хуком в живіт, що він зігнувся в три погибелі.

— Якщо відбитки пальців на цій пачці,— пригрозив я, — співпадуть з відбитками на келиху, що стояв учора ввечері в Сусанниній кімнаті, будьте готові давати пояснення поліції.

Рамераль зиркнув на мене. Очі його запалали ненавистю, але він промовчав.

— Коли я до вас зателефоную, а довго чекати цього вам не доведеться, будьте готові до пояснень, сеньйоре.

Сказавши це, я повернувся й пішов од нього до машини.

— Ну, як? — спитав Макейра з цікавістю.

— Не так уже й погано, — відповів я, — як для першого візиту.

— Ого!.. А хіба ще будуть візити?

— Усе можливо… все можливо.

— До кого поїдемо зараз?

— До «К. С. П.» Знаєте такого?

Макейра якусь мить щось розмірковував.

— Либонь, ідеться про сеньйора Падуа, — зрештою промовив. — Його ім'я Карлос. Вона дала йому прізвисько «золотий бичок». Такий собі дідуган, котрий ще дозволяє собі мати на утриманні кількох молоденьких краль. Певен: найпринадніше, що вони вбачають у ньому, — це його грошики. Як казала сеньйора Сусанна, він власник двох цукрових заводів.

— Твоя хазяйка вміла їх знаходити, га?

— Так, у цьому вона була неперевершена: найвищі державні чини, промислові магнати, плутяги-бан-ківпики…

— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?

— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд. — Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.

— У всякому разі, в кожного з них був мотив, — відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив. — Мотив — ось перша підойма злочину… вона ж їх шантажувала.

— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз, — звернувся він, натискуючи на газ. — Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів… я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що… настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.

Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.