Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

В цю мить червоне світло на перехресті знов примусило нас зупинитись. Я щосили втиснувся у сидіння, доки ми не від'їхали.

— Вона шантажувала інших. Отже, могла шантажувати і вас.

— Шантажувала інших? Так, це ймовірно, — відповів він сам собі, —Така вже була Сусанна. Проте зі мною вона цього не робила, — і багатозначно зітхнув. — Не знаю чому, але вона цього не робила. — Він скоса позирнув на мене, покліпав очима і нерішуче спитав: — Цей лист продається?

— Я думав, що він вас не цікавить, — відказав я, ховаючи лист до внутрішньої кишені піджака. — Ні, в даний момент не продається, сеньйоре Вертьєнтес. А далі побачимо.

Я виглянув з машини й угледів, що ми їдемо вздовж засадженої деревами авеніди Президентів.

— Накажіть йому зупинитися.

Він смикнув шофера, але той не зреагував. Вертьєнтес знову смикнув його й наказав:

— Спиніться, Альберто.

— Нас переслідують, — сухо відказав той.

Вертьєнтес спритно обернувся і поглянув крізь заднє скло, я теж подивився і всміхнувся. То був Макейра, котрий, виконуючи мій наказ, їхав слідом за нами. Вертьєнтес допитливо вдивлявся в мене. Вся його удавана байдужість десь зникла, а в очах застиг переляк.

— Хто це? Ви його знаєте?

— Випустіть мене тут, — звелів я шоферу, полишивши Вертьєнтеса без відповіді,— і не затримуйтесь, коли я вийду.

— Ну, як? — поцікавився Макейра, тільки-но я сів до нього в машину.

— Та ніяк, — відповів я. — Вертьєнтес у неділю не був на Кубі.

— В такому разі… ви на тому ж місці, з якого починали.

— Майже… — промовив я пошепки, щоб не зізнаватися в своїй цілковитій поразці.— Либонь, нам слід було б перекусити трохи. Підшукайте безпечне місце.

— Чи до вподоби вам сніданок по-креольськи на околиці міста? — запропонував Макейра.

— Мене влаштовує будь-яке місце, де нас не потурбують, — відказав я, стенувши плечима.

— Я знаю таке… — запевнив він, — кафе «Оазис».

Під час сніданку ми з Макейрою багато про що побалакали. Він невимушено розмовляв на різні теми, хоч і давалися взнаки серйозні прогалини в його освіті. Як він сам пояснив, свою різноманітну обізнаність набув завдяки своїй професії і неабиякій допитливості. Може, саме допитливість і змусила його сказати мені:

— Я вже майже ладен повірити, що ви не вбили Сусанну. Але в такому разі яким вітром вас завіяло того вечора до її будинку?

— Уявіть собі, Макейро: службові справи!

Макейра щиро осміхнувся, виразно випнувши порожевілі вилиці.

— Ви багато чого досягнете, Аресе, — зауважив, — Такий вже ви потайний.

Поки Макейра очікував мене в машині, я кинув монетку в щілину телефону-автомата і подзвонив до Рамераля. Відповіла служниця. Сеньйора Рамераля не було вдома. Напевне, сказала, він у магазині. В якому магазині? «Арагонець», відповіла вона, що на вулиці Крістіни.

Коли ми добулися до «Арагонця», я мав нагоду ще раз оцінити смаки Сусанни. Магазин займав цілісінький квартал, і можна бути певним: коли вже й тут не було якихось рідкісних виробів, то їх не знайти й в усій Гавані.

Ліворуч од входу, відокремлена бильцями, містилась контора. Там, схилившись над друкарськими та лічильними машинками, працювало кілька службовців під наглядом сеньйора Рамераля, котрий спостерігав за ними із заскленого кабінету, розташованого на півповерха вище.

— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре, — прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою. — Підніміться цими сходами, — додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.

Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під час нашої першої зустрічі. Він запросив мене сісти, і я жестом подякував йому за увагу. А вмостившись, нахабно збрехав:

— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?

Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.

— Ви маєте рацію, — зрештою визнав він, — це я перебув той день із Сусанною, — важко зітхнув він. — Але я не вбивав її!

Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.

— О якій годині ви пішли з її будинку?

— Приблизно о шостій.

— Вона сказала вам, що чекає когось іншого… чи дала зрозуміти?..

— Не знаю, — відповів він, покусуючи борідку, — нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.