Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Дякую тобі ще раз, — сказав Борис, сідаючи поруч, — і вибач, що мусив потурбувати тебе знову.

Той мовчав.

— Послухай, — знову почав Борис. — Я справді більше тебе не турбуватиму. Ніколи. Зараз вийду — і все. Скажи, хто це був?

— Менти, хто… — ледь чутно промовив Олег.

— А як вони на тебе вийшли?

— Звідки я знаю?! — той почав заводитися, хоч і говорив пошепки. — Не знаю! Прийшли, показали фоторобот і ще фотку якоїсь дівчини. Вони знали, що ти комп’ютер у нас купив. Це точно! У них спец свій є, дві години мені голову морочив! Як я програмував, який код присвоїв… Словом, усі слизькі запитання. Я мусив розповісти. Так що їм про твою машину все відомо, від «А» до «Я».

— Ну то й що? — не зрозумів Борис.

— А нічого. Тільки поткнися в інтернет з твоїми навичками… Він тебе вмить вирахує.

— Схоже, мені доведеться туди, як ти кажеш, поткнутися…

— Твоя справа…

— І що, я схожий на цьому фотороботі?

— Ну так, віддалено, — знизав плечима Олег. — Словом, здогадатися можна.

— Слухай…

— Ні, тепер послухай ти. Відчепися від мене. Грайтеся у своїх козаків-розбійників без мене! — Олег смикнувся виходити.

— Я розумію тебе, — сказав Борис. — Ну так уже не пощастило тобі, що саме на тебе я натрапив, що тепер вдієш… Повір, у мене вибору нема. Допоможи мені… Я отримав дискети, вісім штук, за які серйозні люди деруть одне одному горлянки. А там фігня! Така фігня, що уявити важко. Чому тоді вони такі цінні? І мені спало на думку, це коли я у твою гру грався, що інформація, яка на них, може бути свого роду пасвордом для чогось такого… Ну, розумієш?

Олег тільки знизав плечима.

— Повір, я не той, хто може заподіяти щось лихе, принаймні тобі. Прошу тебе… Ніхто нічого не знатиме. Я заплачу тобі за допомогу, маю чим…

— Що ти хочеш?

— Останню консультацію. На комп’ютері.

— Де я тобі комп’ютера візьму? До тебе не поїду, навіть не думай…

— А я б тебе й не запрошував. Сам розумієш… Я чув, є такі місця, де можна скористатися комп’ютером… інтернет-кафе… Давай зайдемо…

Несподівано Олег сказав:

— Добре. Ще дві зупинки. А якщо…

— За тобою ніхто не слідкував, — перебив його Борис. — Я дивився. А раптом що, скажеш, буцімто я тебе примусив. У мене навіть пістолет у кишені.

Олег знову здригнувся і частіше задихав.

Вони вийшли біля корпусів університету. Маліцький досі мав допуск для користування його бібліотекою з великим комп’ютерним залом. Вони сіли осторонь від нечисленних відвідувачів, і Борис вийняв із кишені дискету.

«Ауді» кольору «металік» припаркувалося навпроти корпусу, і його водій пильно подивився у спини двом чоловікам, що збиралися туди ввійти. Цікавив його вочевидь молодший, адже це за ним він їхав від самого салону оргтехніки, його «садовив» у тролейбус і зустрічав на зупинці. Саме з цим технарем із салону був пов’язаний об’єкт. Не дай Боже згубити — потім знайди там…

Клацнувши дверцятами, він наздогнав їх, коли ті зачиняли за собою двері до комп’ютерного залу. Черговий, що перевіряв документи, запитально глянув і на нього.

— Пробачте, тут моя дівчина мала бути… Я спізнився майже на годину, і вона точно тут сидить. Я туди-назад…

Він пішов уздовж рядів, але іншим проходом. Ті двоє були зайняті розмовою, на нього вони не звернули уваги. Перепросивши ще раз чергового, він майже вискочив із дверей корпусу й одразу ж вишпортав мобільний.

— Алло! Друзь? Це я. Знайшов. Він. Стопудово. З технарем своїм сидять в університетському інтернет-кафе. Що? У тролейбусі до нього приклеївся. Приїдь сам подивися… Та в курсі, в курсі. Давай, жду…

А на тому кінці трубку буквально кинули на апарат. Той, хто говорив, дійсно мав якусь портретну схожість із відомим магістром клубу «Что? Где? Когда?». Принаймні ніс та вуса виглядали переконливо. Щоправда, цей був кремезніший. Він підвівся і гукнув унизу:

— Кача! Бігом давай! Кажись, Облом його вичислив.

Витягнути «тетéшник» із-за тумби та перевірити про всяк випадок обойму було секундною справою. Кілька пар ніг прогуркотіли сходами, й одразу внизу завівся мотор. Хай йому грець! Он як воно буває… Удача — вона завжди десь поруч. Хоч би Облом не помилився. Усе, що станеться далі, його практично не хвилювало і було справою техніки. Про двох людей Монгола, які загинули у квартирі біля скверу Гагаріна, і про те, що, очевидно, цей хлопець не промах, він не думав. Себе він не мав звички рівняти ні з ким. Напевно, тому досі ходив живий і на волі. І він мав рацію, адже прізвисько отримав не лише за ніс та вуса, а й за олію у голові.