Олексій Волков - Амністія для Хакера

Цей телефонний дзвінок нічим не відрізнявся від решти, але саме він різонув по його натягнутих, як струни, нервах, коли піднявши трубку, «новий працівник» відразу зосередився і відповів:

— Так. Секунду…

Рух, який зробила трубка в його руці у бік Олега, примусив хлопця спітніти. Під невдоволеним поглядом опера він узяв трубку обома руками і притис до вуха.

— Олег? — почулося звідти. — Олегу, це Борис.

Він наче проковтнув язика, а потім злякано запитав:

— Який?

— Ну, хакер… Пам’ятаєш?

— Так…

А наглядач, який сидів поруч, уже вирячився на нього.

— Олегу, в мене виникли деякі проблеми. — Після якоїсь вичікувальної паузи вже дещо іншим тоном Борис запитав: — Я міг би підійти зараз?

— Ні… — Його голос здригнувся. Попри все бажання Маліцький не зміг би пояснити, що саме примусило його відповісти саме так. Напевно, ця відповідь склалася десь на рівні підсвідомості.

На тому кінці знову настала напружена пауза. Тон співрозмовника змінився ще більше.

— Чому? — запитав він. — Це… небезпечно?

— Так, — у голосі Олега нарешті відчулися твердіші нотки.

— Ну, дякую, — промовив Борис. — Тоді скажи, — тон його знову став таким, як раніше, — чи може пасворд для запуску якоїсь програми складатися з цілого тексту, великого, який ледве вміщається на дискеті?

— Чому б ні? — здавалося, Олег навіть зрадів несподіваному запитанню. — Все залежить від бажання того, хто його складає. Можна скласти й такий, що на вінчестер не вміститься…

— Невже на мене чекають? — тихо запитав Борис.

— Так…

— Ну що ж, не знаю, що тобі про мене наплели, але я не той, кого варто боятися. Дякую ще раз. Щасти тобі.

Трубку повісили. Тремтячими руками подав її своєму «помічникові» й Олег.

— Хто це? — підозріливо запитав той, зиркаючи йому в очі.

— Я не зрозумів, — раптом зірвався хлопець, — я що, злочинець? Чому мене пасуть? Я вже третю ніч спати не можу!

Опер швидко підвівся і потяг його до підсобки. На них уже почали озиратися.

— Що за істерика? Я запитав лише, хто дзвонив.

— Не знаю я, хто дзвонив!

— Як не знаєш? — не зрозумів той. — Не знаєш, з ким розмовляв?

— Не знаю! — кричав хлопець. — Якийсь Борис! Я що, пам’ятаю?! За день по десять комп’ютерів продаю! Половині покупців надаю приватні послуги! Потім вони дістають мене і тут, і вдома! Щодня хтось телефонує! Дев’яносто відсотків з них я навіть не впізнаю на вулиці! Чого хочете ви від мене?

— Припини істерику, — ще раз спокійно промовив опер.

— Я не заарештований? — часто дихаючи, запитав Олег.

Обличчя його вкрилося червоними плямами, і зараз ніхто б не впізнав у ньому того випрасуваного зарозумілого молодика з салону, доступного не для всіх.

— Ні, звичайно… — здивувався співрозмовник.

— І підписки про невиїзд із мене також не брали…

— Наскільки я обізнаний, ні, — погодився той.

— Тоді завтра тут і духу мого не буде, — заявив Олег. — Ловіть самі своїх бандитів! У мене скоро інфаркт буде… Життя одне.

Борис сидів за столиком літнього кафе. Кава була погана, але він тягнув уже третю чашку, поглядаючи на далекі сходи магазину. Їсти не хотілося, хоча він і не обідав. Просто відчувалася звична в таких випадках кволість. Люди постійно швендяли перед очима, заходили та виходили з магазину.

Хлопець зі статурою його знайомого вийшов з магазину, спустився сходами і рушив до тролейбусної зупинки. Це був Олег. Він рухався швидко і не озирався. За Олегом ніхто не йшов. Із магазину майже одночасно з ним вийшло ще кілька людей, але вони попрямували зовсім у інший бік.

Борис був далекий від упевненості, що чинить правильно, але підвівся і пішов своїм боком вулиці. На маршрутку Олег не встиг. Відразу ж над’їхала нова, але, очевидно, вона йому не підходила. Проминувши зупинку, Борис відчинив дверцята приватного таксі, які завжди чергували там у надії на заробіток.

— Їдемо? — запитав він водія.

— Куди? — відповів той запитанням на запитання.

— Прямо. Але почекаємо на одну пані. Зараз вона надійде.

Водій, що взявся був за ключа, знову відкинувся на спинку. А Борис повернувся обличчям до зупинки, вишукуючи очима свою «пані».

Біля Олега з’явилося кілька людей — двоє зовсім зелених пацанів, кілька жінок старшого віку, одна молодша — з дитиною. Нікого підозрілого, наче навмисне. Над’їхав тролейбус.

— Ну гаразд, — сказав Борис. — Бог із нею, з пані… Поїхали.

Коли на наступній зупинці недавній знайомий увійшов до тролейбуса, Олег так здригнувся, що Борисові стало не по собі.