Олексій Волков - Амністія для Хакера

За вертольотиком на екрані полював страхітливий змій, який дихав полум’ям. Та варто було сісти на землю, як із печери вилазила істота, схожа на динозавра, і також виявляла неабияку агресію. За кілька секунд після початку гри хтось із них обов’язково «з’їдав» Наталю. Кілька разів вона намагалася впоратися, але завжди безрезультатно. На її личку з’явилося завзяття.

— Важко! — поскаржилася вона. — Дуже важко перший раз так грати. А можна зробити, щоб не було хоча б когось із них? Проти двох я не впораюся!

— Зараз спробуємо.

Борис нахилився поруч із нею і, старанно добираючи літери, знову щось набрав.

— Як-як? PESSVENSARIS? Що вони таке вигадують? Дурниці якісь! Язика можна зламати!

На екрані знову з’явився той самий вертоліт. Борис сів на ліжко і продовжив трапезу. Тепер у неї виходило значно краще. Самому динозавру впоратися виявилося складно.

— PESSVENSARIS, — повторив подумки Борис, дивуючись і собі, що такий дивний набір літер було обрано як пароль для початку гри. Слово наче й звучало, викликаючи якісь асоціації, і разом з тим являло собою повну нісенітницю. Наче інформація, що знаходилася на тих клятих дискетах. І раптом…

Раптом його пропекло думкою. А що як інформація з дискет також була свого роду пасвордом для чогось? Для якоїсь божевільної гри? Інакше для чого ховати результати матчів, усім відомі й давно вже забуті? Для чого, вдершись до квартири з ножем у руках, допитувати дівчину? Щоб прочитати уривок із твору класика? Що як вона сама — оця банальна і, відверто кажучи, нецікава інформація є ключем до чогось надзвичайно важливого? Якщо пасворд ASHES складається з п’яти букв, a PESSVENSARIS із дванадцяти, то чому ще якийсь не може складатися з кількох тисяч? Чому ні?

Борис вийшов із закутка, наче йому стало спекотно. Визначити справжню цінність свого припущення він не міг. Що це? Геніальне відкриття, яке змінить хід подальших подій, чи вихиляс перевантаженої фантазії? Він нервово заходив по кімнаті. Хотілося покинути все і їхати розшукувати Олега. Але куди? Стрілка годинника давно проминула дев’яту вечора.

— Що сталося? — запитала Наталя.

— Нічого. Просто з’явилися деякі міркування. Несподівано… І значною мірою завдяки тобі. Завтра я перевірю, чого вони варті…

За чорним пластиковим столиком поблизу колони, що підпирала стелю посеред магазину, сидів суворого вигляду огрядний широкоплечий чоловік у розстібнутому піджаку. Закинувши ногу на ногу, він оглядав магазин, час від часу походжаючи від одного прилавка до другого, потім всідався на звичне місце.

Якщо ж до нього хтось звертався з якимось запитанням, він уважно вислуховував, незмінно посміхався і підкреслено ввічливо промовляв:

— Гадаю, ми зможемо допомогти вам. Олегу Сергійовичу! Ось, Олег Сергійович займеться.

Підходив Олег Маліцький, надзвичайно зосереджений і блідий, як полотно. Він вів клієнта до відповідного відділу і, плутаючись там, де завжди бував на коні, якось таки вирішував питання. Думки хлопця у цей час були вкрай невтішними.

Вийшовши з тролейбуса, Борис мимоволі підтягнув догори блискавку куртки. Знову дув холодний вітер, небо вкрилося хмарами. Його турбувала зараз лише одна проблема. Що скаже Олег? Чи просуне його вчорашнє відкриття до розв’язання проблеми? Безперечно, якось частково цього хлопця доведеться ввести у курс справ. Так, щоб він не запідозрив нічого такого, чого не повинен знати. Лише частково. Опустити замочок блискавки, щоб покращити доступ до зброї, йому на думку не спадало.

Наталя згадалася несподівано, коли до сходів перед дев’ятиповерхівкою залишалося зовсім небагато. «Тільки будьте обережні, добре?» Це звучало зараз ніби наяву. «Обіцяєте?» Вимовляючи це, вона подивилася йому в очі… А ноги, що слухалися сьогодні не надто добре, несли господаря до широких скляних дверей на розі вулиці Монастирської.

Борис так і не поставив черевика на першу сходинку перед дев’ятиповерхівкою. Йому здалося, що це було б нечесно по відношенню до Наталі. Вона просила його бути обережним. Він звернув, пройшов поруч зі сходами, зиркнув на ті самі двері за якихось тридцять кроків і знову пірнув під дерева алеї. Звідки хтось міг би дізнатися про Олега? У цьому велетенському місті, де кожен був маленькою соломинкою у великій скирті… Просто йому раптом схотілося виконати її прохання. Не зробити цього було б чорною невдячністю за турботу.

Минувши кілька кварталів, Борис підійшов до автомата на розі будинку й набрав номер.