Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Тоді зробимо так. Завтра ви з Сердюком зранку берете фоторобот, фото Косовської та їдете по торгових точках, фірмах… Ми мусимо встановити, де, коли і хто купив його, якщо, звісно, цей апарат не стоїть зараз у якійсь квартирі сусіднього будинку. Ну, цим зараз займається Сердюк. У вас є інші міркування?

— Поки що немає, — відповів Карпович.

— Чудово. Тоді завтра займетеся цим. А сьогодні… Поїдемо додому разом.

Стрілка годинника зайшла за північ. Обабіч дороги бігли вогні великого міста. Авто швидко їхало освітленими вулицями.

У кишені запищав мобільний. Телефонував дактилоскопіст.

— Олексію Івановичу? Павлюк на зв’язку!

— Що там?

— Ну що, як ми й домовлялися — перше враження… Ті самі відбитки, що й у квартирі Косовської.

— Їх двоє?

— Ну… — завагався той, — двоє не двоє… Можливо, троє… Взагалі, визначити кількість людей, які залишили відбитки, складно. Важко стверджувати напевно, скільком людям вони належать. Я б сказав, мінімум — двом, максимум — трьом. Але, безперечно, всі ті самі відбитки, що ми зняли у квартирі Косовської. Очевидно, Косовська і ваш кілер.

— Наш, — виправив його майор. — Наш кілер.

— Нехай так, — погодився дактилоскопіст. — Усе. Решта завтра. Повір мені, там не буде нічого іншого! Ага! Як я забув! Відбитки вже не ділять територію. Розкидані по всій квартирі. Так що «совет да любовь».

— Ось так… — слідчий сховав мобільний і подивився на Карповича. — І що ви могли б сказати з цього приводу? Як фахівець?

— Що конкретно вас цікавить? — обережно уточнив Карпович.

— Ну, хоча б що все це може означати? На біса йому комп’ютер, що вік з ним робить, яке відношення можуть мати комп’ютерні справи до низки вбивств і пограбувань? А! — Він згадав наче найголовніше: — Він що, дійсно може бути хакером? Я розумію, що необізнаний у цій галузі…

Карпович посміхнувся самим кутиком рота.

— Кажете, хакер… Ну, хакер повинен принаймні працювати в інтернеті, мати якийсь доступ до комп’ютерних систем, які збирається зламувати. Квартира Наталії Косовської не мала підключення до інтернету, принаймні швидкісного, ця квартира — також. Ось вам відповідь. Перебуваючи у цих двох місцях, він нічого не зламував. Хіба…

— Що «хіба»?

— …Робив це через мобільний телефон. Дороге задоволення. А так — іди до будь-якого інтернет-клубу і там займайся хакерством. Так, до речі, найчастіше і роблять — безпечніше.

— Що ж він міг робити з комп’ютером?

— Ну, міг працювати з інформацією, яка має певну цінність, так би мовити, у закритому інформаційному просторі. Якщо припустити, що у квартирі Косовської він знайшов дискети, або компакт-диск, або знятий з іншого комп’ютера вінчестер, що містить ту чи іншу інформацію, то все може виглядати доволі елементарно — він знайомиться з цією інформацією і вибирає потрібну або думає, як її використати.

— Тоді він, по суті, ніякий не хакер!

— Ну звичайно… — знову посміхнувся Карпович.

— І що ми можемо вигадати, з вашої точки зору?

— Ну що… — замислився той. — Встановити магазин, де куплено комп’ютер, украй необхідно. Кожна машина має свій ідентифікаційний код. Ми мусимо її ідентифікувати. Ми не можемо зараз знати, про що йдеться, але, безперечно, існує така можливість, що цей… — він затнувся, — … «хакер» вийде в інтернет. Тоді шансів зловити його, ідентифікувавши машину, стане більше.

— Як зловити?

— Ну, це вже, як то кажуть, не мої проблеми.

— Гм… — Майор тільки почухав потилицю. — І все таки… Що може бути на тих дискетах або, як ви кажете… браунінгу? Ну, ви ж спец!

— На вінчестері, — посміхнувся Карпович. — Будь-яка інформація. Тому сформулюйте своє питання таким чином: «Яка інформація може мати велику цінність?» І шукайте відповідь.

Наступного дня мобільний у кишені майора пищав із самісінького ранку, не даючи подумати й дратуючи до нестями. Але о дванадцятій двадцять він запищав так, що Кобища кинув усе й помчав через півміста на вулицю Монастирську.

Трохи наляканий молодик сидів у темній службовій кімнаті в компанії Сердюка та Карповича.

— Розповідай, — коротко наказав Кобища, гупаючись у звільнене Сердюком крісло. — Тільки я тебе прошу, дорогенький, усе докладно, не забудь нічого.

— Ну що… Прийшов він два тижні тому, сказав, що хоче купити комп’ютер, сам не знав який. Я питав, для чого йому, він не сказав нічого путнього, мовляв, хоче навчитися працювати на ньому. Він взагалі у цьому без найменшого поняття. Узяв третій «Пентіум»… Мені двадцятку дав за консультацію. Я ось тут йому елементарні речі пояснював — як увімкнути, як вимкнути… А! Книжку в мене купив — посібник з «Віндовс»… Ну ось наче і все.