Олексій Волков - Амністія для Хакера

Майор міцно вхопився за цю ідею. Тиждень тому тут, скоріше за все, працював найманець. Ромазана замовили. Незважаючи на таємничість господаря, хтось усе-таки знав про скарби, сховані у квартирі, включаючи і те, найцінніше. Він і найняв оцього кілера та грабіжника у шкірянці, дилетанта, який не схотів останньої миті позбутися використаної зброї. Раптом Кобища знайшов пояснення цьому фактові. Це мав бути якийсь спритний та зухвалий парубійко, який, не виключено, виконував таке замовлення вперше. Він міг і не знати реальної вартості того, про що йшлося, і працював просто за платню. Тому останньої миті пошкодував гарної цяцьки з глушником, трохи заплутавши слідство цим нестандартним ходом. Тому, можливо, й помилився, винісши з помешкання не те, що потрібно. Жага будь-що отримати приз примусила того, хто все це задумав, повторити спробу. Напевно, вони мали підстави сподіватися, що мета їхніх пошуків після зусиль міліції та експертів залишилася там, де й була.

Кобища уважно оглядав кімнати і не знаходив нічого неторканого. Те саме робилося й у ванній. Вміст комірчин було вивернуто геть, усе валялося купами в коридорі та кімнатах. Вони, либонь, ніяк не могли знайти того, чого так прагли. Якби мети пошуків було досягнуто раніше, бодай щось залишилося б у відносному порядку. Бодай щось! Не могли ж вони знайти цю таємничу річ в останній момент, скажімо, в останній трилітровій банці з сухофруктами або старому розбитому програвачі. Отже, пошуки виявились безрезультатними… Чорт забирай, тоді воно десь тут! Або ще десь, там, де хитрий громадянин Ромазан додумався його заховати. І його шукатимуть далі.

Ще вчора Можейко закінчив обхід усіляких ломбардів, комісійних магазинів, приватних колекціонерів. Ніхто з людей, які мали відношення до обігу антикварних цінностей, ніколи в очі не бачив ніякого Ромазана. Усі вони дивилися на фото гладкуватого лисого бюрократа і знизували плечима. Ніхто з родичів, які в різний час бували в квартирі вбитого, не могли впевнено вказати, коли з’являлися там цінності, які їм показували. Вони ніколи не звертали на такі дрібниці уваги. Де брав загиблий цей рідкісний крам, залишалося таємницею.

Експерти, протовклись півдня в помешканні Ромазана, але не повідомили нічого цікавого. Дактилоскопіст також не здивував, не знайшовши жодного відбитка пальців. Цього слід було сподіватися.

Ще раз вилаявшись і сплюнувши, Кобища у супроводі Можейка залишив квартиру. Але дорогою до управління його настрій зазнав відчутних змін. Прокол — він завжди прокол. Попри це справа, яку вони розслідують, прогресує. А це означає, що будуть нові події, а отже, існуватиме можливість вчепитися за них, як за ту нитку, на другому кінці якої — її величність істина.

Вона йшла вулицею спокійно і неквапно. Легка куртка, застібнута під саму шию, простоволоса, незважаючи на неприємний вітер. Волосся зібране у той самий вільний вузол, який, щоправда, тепер прикрашала оригінальна заколка. Наталя не любила його розпускати, майже ніколи не робила цього, принаймні Борисові такого бачити не доводилося. При своїй, як з’ясувалося, делікатній статурі вона полюбляла доволі масивне взуття, яке її аж ніяк не псувало. Погода змін на краще не обіцяла, тому вона прихопила з собою парасольку. Силует у джинсах з маленькою сумочкою на боці розмірено і навіть елегантно погойдувався в такт ходьбі, зменшуючись з кожним кроком.

Годинник показував десяту. Пачка білого паперу на столі виглядала дивно і незвично. Він не розраховував потрапити сюди так швидко та легко. Що ж, удача продовжувала виявляти неабияку лояльність, ніби намагаючись компенсувати все, що прогледіла досі.

Борис розстібнув куртку і пройшовся по квартирі. Починати належало з кухні. Зараз маленька господиня помешкання мала бути десь на шляху до пошти. Відправка листа займе близько півгодини. Нехай годину — краєзнавчий музей. Ще годину-дві бібліотека… А якщо вона несподівано схоче повернутися?

Згадалася розмова за сніданком.

— Я можу зробити собі каву і бутерброд, якщо зголоднію? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла Наталя. — Ось чашки, цукор, посуд…

Вона показувала йому, де що лежить, і пропонувала почуватися зручно. Звикнувши до квартиранта, дівчина навіть невимушено посміхнулася під час сніданку, обговорюючи роботу, яку належало зробити у місті.

Власні руки в тонких рукавичках виглядали доволі незвично. Взявшись за ручку кухонної шафи, Борис відчув щось неприємне. Не лише гнітюче відчуття порпання у чужій білизні. Щось схоже на провину перед цією маленькою та беззахисною жінкою.