Олексій Волков - Амністія для Хакера

Наталя сиділа ще якусь мить, наче усвідомлюючи сказане, а потім вийшла з кухні. За хвилину повернулася й поклала на стіл гроші, які він першого ж дня дав їй за житло.

— Не влаштовуй вистав, — попросив Борис.

— Я не хочу бути винною, — промовила вона, дивлячись убік.

— Дякую за комплімент, — образився Борис. — Зазвичай не хочуть бути винними людині, від якої не знають, чого сподіватися.

— А звідки я знаю, чого сподіватися від вас?

Це було сказано доволі грубо. Вона миттєво пожалкувала, проте слово вже було мовлене.

— Я піду, — Борис підвівся, — бо зараз нарвуся на якусь образу. Не хотілося б сваритися, адже все йде так непогано…

— Вибачте, — підхопилася Наталя. — Я також не хотіла, чесне слово. Просто це дуже багато… Ну, ви мусите мене зрозуміти, я…

— Послухай, — перебив він. — Для мене це не сума, правда. Не варто через неї сваритися і псувати одне одному настрій. Я тебе прошу…

— Ну, не знаю, для мене це багато… — але було видно, що вона ладна поступитися.

— От і добре, — Борис говорив примирливо. — Давай до цієї теми не повертатися. Ти мені нічого не винна. Більше того, якщо мені все вдасться, то, навпаки, буду винен я тобі.

— Ви що, такий крутий письменник? — запитання звучало щиро, навіть якось по-дитячому наївно.

— Де там, — натхненно брехав Борис. — Просто хобі. Щоб не просаджувати по шинках багатий спадок, мандрую і пишу.

Він підвівся, подякувавши за вечерю, і пішов до кімнати.

— А…

Він був уже в коридорі, але загальмував і обернувся.

— А якби ви не мали при собі стільки грошей, що було б?

— Гадаю, я б упорався. — Це аж ніяк не була бравада, адже Борис не глянув на неї, відповів неуважно, думаючи вже про своє.

На відміну від господині цього помешкання він не вмів відчувати спиною поглядів протилежної статі.

Двері за ним тихо зачинилися.

Наступного ранку, який розпочався для Наталі у звичному ритмі, в кімнаті квартиранта довго не було ознак життя. Сніданок давно чекав, а він чомусь не поспішав виходити до кухні. Її робочий день було розписано заздалегідь, і вона вже збиралася йти виконувати доручення «столичного писаки», який, схоже, вчора запрацювався, тому й бачив о такій пізній годині свій десятий сон. Нарешті дівчина наважилася постукати у двері.

— Прошу…

Квартирант сидів на канапі, підперши голову руками. Вдягнутий.

— Доброго ранку… — трохи здивовано привіталася вона. — Я думала, може, ви ще спите. Ви сьогодні не снідаєте?

— Я пізніше, — якось «не так» подивившись на неї, промовив Борис. — Вибач, мушу подумати.

Коли вхідні двері за нею зачинилися і клацнув замок, Борис повільно підвівся і вийшов у коридор. Зняв трубку телефону, присів просто на підлогу й набрав номер. На останній цифрі палець зірвався з диска, і номер довелося набирати ще раз. Нарешті пішов виклик.

— Слухаю! — енергійний, дещо сухуватий чоловічий голос. Діловий та спокійний.

— Доброго дня Назаре Григоровичу? Ви?

— Я. Впізнаю. Доброго дня. Давно тебе не було чути. Чим похвалишся?

— Хвалитися не маю чим. — Борис сперся спиною на стіну і притулив до неї потилицю. — Неважнецькі справи. Кепські. Схоже, треба зливати воду.

— Ну, ти, як завжди, перебільшуєш! — обурився співрозмовник на тому кінці. — І це вже не вперше. Розкисаєш при найменших проблемах! Я колись казав тобі, що з таким настроєм…

— Не знаю, — тихо промовив Борис. — Може, й так… Але зараз без вас точно не впораюся…

— Оце вже інша розмова. Я приїду. Ти де, вдома?

— Ні, — відповів Борис. — Пушкіна, дев’ять. Під’їзд праворуч від арки. Квартира на третьому поверсі, також праворуч.

Він поклав трубку і пройшов на кухню. Присів, байдуже глянув на їжу. Потім відчинив дверцята шафи, де два дні тому перевернув геть усе, і застиг перед ними. Нарешті пролунав дзвінок у двері.

Портретної схожості з чоловіком, який прийшов, у нього не було. Адже навряд чи слід вважати схожими двох людей тільки на тій підставі, що вони приблизно однакові на зріст, обидва темноволосі та худорляві. Тим паче гість виглядав старшим за Бориса. Проте, чимось вони були схожі. Чимось таким, що важко було б зрозуміти сторонній людині, кинувши погляд на двох чоловіків, які застигли по різні боки отвору дверей, наче у дзеркальному відображенні.

— Здрастуй, Віталію, — промовив гість, переступаючи поріг.

Вона впоралася швидко. Залишалася ще купа часу, щоб пробігтися по магазинах і купити щось на обід. Ще зранку Наталя уявляла собі, як неквапно та з задоволенням робитиме це. Щоправда, квартирант трохи зіпсував їй настрій. Він не вийшов привітатися і відмовився від сніданку. Навіть чаю не схотів пити. Взагалі виглядав він сьогодні дивно. Якимось надзвичайно змученим. Напевно, десь до п’ятої сидів і псував папір. Як тут не прокинутися з хворою головою? Дивак. Якби в неї був багатий спадок, вона б не вигадувала собі неординарних захоплень, що заважають спати.