Олексій Волков - Амністія для Хакера

На столі стояла тарілка з бутербродами, одна чашка з ложкою і печиво. Сівши за стіл, дивний квартирант, який полюбляв ходити вдома у верхньому одязі, взяв бутерброд.

— Ви що п’єте, каву чи чай? — запитала вона.

— Каву, міцну.

— У мене взагалі-то не дуже добра кава. Може, сьогодні зроблю чай?

— Добре. А самі ви що, вже вечеряли?

— Я поки що не хочу. Я взагалі не вечеряю, тільки чай п’ю.

— Фігуру бережете…

Вона і далі в його присутності здебільшого вивчала підлогу.

— Давайте разом, якщо не заперечуєте, а я розповім вам про свої плани на завтра.

Вона кивнула й дістала другу чашку, зиркнувши крадькома на свого гостя, який цього не помітив. Цей несподіваний квартирант дійсно був зайнятий власними думками та проблемами. Цікаво, про що він пише? При погляді зблизька чоловіки чомусь завжди викликали в неї антипатію. Це стосувалося навіть тих кількох, з якими довелося познайомитися зовсім близько. А цей… Худорляве чисто поголене обличчя, густі брови приховують погляд навіть тоді, коли він дивиться на неї, щось говорячи.

— Завтра потрібно буде піти на пошту і відправити листа. Далі. Пробіжитеся по газетних кіосках і позбираєте які тільки є місцеві газети — і свіжі, і старі, що полишалися…

Наталя слухала мовчки і готувала чай. Безумовно, цей Борис викликав у неї симпатію. Можливо, навіть тим, що не виявляв до неї жодного інтересу. Разом з тим у його ставленні відчувалася повага і порядність.

Чай лився у чашку, розповсюджуючи по кухні ароматну пару. Погляд квартиранта відірвався від столу і поплив по стінах, зупинився на кухонній шафі, навіть удостоїв своєї уваги абажур лампи і опалювальний радіатор. Переходячи зі стіни на стіну, він, можливо, й ковзнув по господині помешкання, але це був лише свого роду транзит. Вона його погляду на собі не відчула. Мабуть, саме тому, ставлячи чашки на стіл, вперше нормально подивилася на свого гостя і прорекла найдовшу за весь час їхнього знайомства фразу:

— Будь ласка, пийте чай. Чай дуже гарний. А ще скажіть мені, що ви звикли їсти, що завтра готувати?

Решта вечері пройшла мовчки. Її гість подякував і, взявши з собою недопиту чашку, зник у своїй кімнаті. Вона так і залишилася сидіти за столом, згадуючи перипетії сьогоднішнього дня і все більше схиляючись до того, що його все-таки належить занести до свого активу.

А за зачиненими дверима сусідньої кімнати не збиралися створювати ніякі літературні шедеври. Її новий тимчасовий господар без інтересу перекинув залишену для нього постільну білизну. Потім дістав з кишені сумки маленьку пластмасову коробочку. На його долоні опинилися дві таблетки — одна кругла, інша довгаста. Покатавши їх на руці, він узяв обидві до рота і, підійшовши до шафи, на полиці якої стояла чашка, допив свій чай.

Постеливши постіль і поклавши зброю під подушку, він роздягнувся й ліг. Наче здивовано рипнув диван, не звичний до важкого чоловічого тіла. Запанувала тиша.

Це був його перший прокол у цій вкрай нестандартній та заплутаній справі, чи не єдиній такій за всю його практику. Невдача. Помилка. Як не назви… Вночі невідомі вломились до Ромазанової квартири. Про це зранку повідомив дільничний, у чиєму підпорядкуванні знаходився будинок. Викликавши терміново машину, Кобища, плюючись від душі, поїхав у район Старого мосту.

У помешканні все було поставлено з ніг на голову. Відкриті шухляди, перекинута білизна, відсунуті шафи, повідривані плінтуси. Крісла та матраци розпороті, а з вазонів висипана земля. Від цієї картини ставало дибки волосся.

Усі три вікна квартири були завішані щільною чорною тканиною, приколотою до рам кнопками. Її так і залишили, коли справу було завершено. Отже, пошуки велися вночі при вімкненому світлі. Жоден предмет не стояв на своєму місці. Лазили навіть до світильників, про що свідчив відірваний на одному з них плафон. Розламаний настінний годинник, усі книжки, витягнуті з полиць, валялися, скинуті на купу, наче їх збиралися підпалювати. Кобища голосно вилаявся і, сплюнувши на підлогу, сів на розпанаханий диван.

Ще півгодини — і тут закрутиться все спочатку — дактилоскопісти, інші експерти, помпрокурора… Він відкинувся головою на спинку дивана. Щойно їх круто «кинув» зухвалий злочинець або швидше злочинці. Навряд чи таке могла б зробити за ніч одна людина. В опечатаній квартирі, де проживав убитий, у квартирі, напханій дорогим антикваріатом, у квартирі, з якої в день убивства винесли щось таке, порівняно з чим цей антикваріат був нічого не вартий, несподівано почали шукати ще щось, напевно, ще більш важливе.