Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Наталю, для чого знову? Для чого знову починати те, про що стільки говорено вчора? Я ж казав тобі…

— Ну, звичайно! — гірко зітхнула вона. — Ти казав… Але те, що ти казав, знаходиться поза межами розуміння обмеженої істоти, вихопленої десь із базарних рядів…

Борис підвівся і взяв з підлоги сумку. Тоді ще раз глянув на неї. Обличчя Наталки виглядало блідим, змученим. Але найбільше його вразили очі. Тон, яким вона говорила зараз, яскраво відображав її емоції та почуття, а от очі… В них наче щось погасло.

— І що, ми навіть… ти навіть не вип’єш чаю перед тим, як іти?

— Чаю… Твого чаю я хотів би ще раз випити, — сказав Борис. — Якщо є така можливість.

Голос його при цьому помітно здригнувся. Вона вийшла, а Борис поставив сумку на місце і знову присів на табурет, зітхнувши глибоко й нетерпляче. Сам для себе. Він знав, що найближчі півгодини в усьому його житті будуть найважчими. Далі все піде легше. Тільки б перебути їх. Це можна порівняти з авто, в якого саме на узвишші скінчилося пальне. Потрібно лише зрушити його з місця. А далі воно покотиться, тільки б стало сил зрушити.

Вона з’явилася швидко, вже охайно зачесана, з помадою на губах. Халатик змінили спідниця з блузкою. Біля коліна її знову невідомо звідки з’явилася подряпина. Наталка швидко підійшла до столика, відкрила заварний чайник, всипала чай. Рухи її пальців були такими само швидкими, як завжди, але їм бракувало точності, тому, напевно, чаю всипалося більше, ніж належить, а фарфорова накривка дзенькнула голосніше, ніж зазвичай. Він це помітив. Чай заварювався, а вони мовчали, дивлячись у різні боки. Лише Борис кидав іноді на неї нерішучі короткі погляди.

Потім вони так само мовчки пили, думаючи кожен про своє. Нарешті обидві чашки спорожніли.

— Гарний був чай, — сказав Борис. — Як ніколи. Дякую тобі.

— Як вдалося…

Він підвівся, беручи сумку. Наталка навіть не поворухнулася. Борис підійшов і став над нею.

— Там, у кімнаті, — сказав він, — зверху, просто на шафі, лежить конверт. Там гроші, документи та лист. У ньому все, що я не зумів пояснити тобі на словах, на що духу не вистачило. Навіть не знаю чому, але… Ну гаразд…

Борис відчував, як гостро забракло словникового запасу. Раніше цього не траплялося.

— Словом, не читай цього сьогодні, добре? Повір мені, так буде краще. Нехай лежить. Відкрий його завтра, а ще краще — післязавтра. Таке моє прохання. Побачиш, так буде краще. Повір мені, будь ласка, і зроби так. Тільки не викидай його. Прочитай обов’язково. Ну, все…

Борис нагнувся і притулився обличчям до її щоки та шиї, вухом відчув доторк волосся, знову вдихнувши знайомий запах, від якого нестерпно защеміло в горлі.

— Дякую тобі за все і… пробач… Бажаю тобі щастя.

Із зусиллям розігнувся, підхопив сумку і рушив коридором до вхідних дверей. Так хотілося озирнутися! Але він не зробив цього. Адже його розгальмоване авто вже почало котитися.

Двері тихо зачинилися.

Цього дня Олексій Кобища з’явився в управлінні задовго до початку робочого дня. При всьому бажанні він не міг би пояснити навіть собі, що пригнало його сюди такої години. Просто вдома важко було знайти собі місце.

Незважаючи на власну поінформованість щодо подій, які відбулися в управлінні та поза його межами і попри які йому вдалося, на свій же подив, залишитися практично неушкодженим, Кобища не тішив себе ілюзіями, що все скінчилося. Що той, кого тепер уже всі називали не інакше як Хакером, домігшись свого, зник назавжди. Інтуїція підказувала йому, що це не так. І не обіцянка Хакера побачитись переконувала його в цьому, хоча він не схильний був вважати її такою собі бравадою зухвалого злочинця. Більше того, відчуття, що знайома «Беретта» з глушником стрілятиме принаймні ще раз, виявилося вкрай нав’язливим, і майор облишив усі надії спекатися його. Слідство у справі Ромазана, звичайно, офіційно не було закрите, але тепер уже й він сам підозрював — фактично скінчилося. Відчуваючи непотрібність будь-яких спроб оживити його, як і цілковиту власну неспроможність зробити це, Кобища являв собою втілену несамовитість. Наче той поранений ніндзя, цілковито виведений з ладу, не в змозі завдати вже нікому жодної шкоди, він ще якось вимахував мечем, розуміючи, що мусить битися, оскільки досі не мертвий.

Відкривши справу, він знову почав усе спочатку, перегортаючи протоколи, свідчення та висновки експертиз. У когось іншого сам вигляд цих до болю знайомих документів, напевно, вже викликав би якийсь нервовий тик. За цією роботою і застав його Можейко, увійшовши до кабінету за двадцять до дев’ятої. Кобища лише кивнув головою на знак вітання — ледь помітно. Обличчя його було бліде, вилиці виступали на ньому різко, як ніколи.