Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Ні… — Вона задумливо похитала головою. — Ні. Ворогом ти для мене не залишишся, хоч і перекрутив усе моє життя хтозна-як. У мене таке враження, що я — взагалі вже не я… Є одна причина, з якої ти не можеш бути моїм ворогом…

— Яка ж це причина?

— Ну, це таке… — Вона махнула рукою. — Ти ж не кажеш мені, з якої причини мене кидаєш… І я тобі не скажу.

Борис бачив, як важко їй говорити, як усіма силами намагається вона придушити у собі те, що зараз здіймається у ній дедалі сильніше й сильніше, загрожуючи перетворитися на таку собі душевну віхолу. Тому, напевно, відчував гострий жаль до тієї, кому був змушений завдавати таких страждань.

Вона підвелася рвучко й рішуче.

— Я йду спати. Нікуди я не поїду. Завтра повертаюся у свою квартиру.

— Наталю!

Борис скочив мимоволі, але вона вже зачиняла за собою двері.

— Іди, не мучся. Ти вирішив? Нехай. Я також вирішила. Не хочу ніяких квартир і ніяких грошей. Я повертаюся до себе. І якщо зі мною щось зроблять, це буде на твоїй совісті. Хоча… вона, напевно, безрозмірна. Не варто її шкодувати. Ти знаєш? — вона наче наважилася. — А я передумала. Я тобі скажу. Скажу, чому ти не залишишся у моїй пам’яті ворогом. Адже твоїй совісті це не зашкодить. Знаєш чому? Батько моєї дитини не може бути моїм ворогом.

Вона вже зникала у кімнаті, але тон, яким Борис вимовив її ім’я, зупинив її.

— Наталю…

— Так, любий, — сказала вона.

— Ти жартуєш…

— Ні. Тут не до жартів. Поздоровляю тебе. Не треба було економити, а купувати надійний захист. Благо, мав за що… І не заходь до моєї кімнати, інакше я також піду просто зараз.

Двері за нею тихо зачинилися, а Борис, впавши на канапу, схилив голову на коліна. Здавалося, він збирався сидіти так до рання.

Це був звичайний, нічим не примітний день початку осені. Сонце давно заспокоїлося і світило з небес наче просто так, для годиться, нікому не докучаючи набридлими за літо гарячими променями. На газонах під деревами з’явилися поки що нечисленні жовті листочки — перші провісники негоди, яка почнеться ось-ось і затягнеться надовго. Місто прокидалося, готуючись увійти у звичний щоденний ритм. Місто, нещодавно розбурхане сенсаційними подіями та перебільшеними чутками, що виникали навколо них. Вони періодично заспокоювалися, вщухали, а за деякий час вибухали з новою силою, збурюючи людей. Останній сплеск виявився надзвичайно гучним, та й від нього резонанс усе-таки помалу йшов на спад.

Але безпосередні учасники, керуючись, щоправда, кожен своїми міркуваннями, відчували, що справжня розв’язка ще попереду, а тому перебували в напруженому очікуванні. Ніхто з них не плекав особливих надій стосовно фіналу цієї історії, усі вони вважали себе далекими від ілюзій щодо власної долі в ній. Та жоден із них не підозрював, що останній тур того, що відбувалося упродовж кількох місяців, почнеться саме цього тихого осіннього ранку і завершиться задовго до настання темряви, що фінал виявиться настільки неочікуваним, драматичним і кривавим.

Наталка прокинулася о сьомій. Сон зник якось відразу, наче його й не було, хоча зазвичай він випускав її зі своїх цупких обіймів надзвичайно важко. Вона прокинулася з важким, неприємним, уже готовим, сформованим передчуттям, яке склалося ще раніше і прокинулося одночасно з нею.

Борис уже не спав. Сидів на кухні, підперши голову рукою, вдягнутий у свою незмінну куртку, застібнуту під саму шию. Зверху був накинутий плащ із загорнутими полами та піднятим коміром. Сон також облишив його відразу і ще раніше. Чомусь було зимно, навіть трохи лихоманило. Напевно, тому на плиті світилася блакитним полум’ям запалена конфорка. Навпроти нього, трохи ближче до стіни, стояла велика спортивна сумка, застібнута на всі блискавки. По її обрисах неважко було здогадатися, що там усередині.

— О… — тільки й промовила Наталя. — Ти вже зібрався…

— Не міг спати, — сказав Борис. — Прокинувся, а сну немає. От і збирався, адже все одно треба…

— Добре, коли знаєш, що тобі треба, — зауважила вона. — До того ж скільки там тих зборів… Головне — всю зброю зібрано. Одне в сумці, друге під пахвою. Мандрівний лицар готовий вирушити назустріч новим перемогам…

— Я тебе прошу…

— Тут він уже переміг усіх, кого тільки можливо… — відчужено провадила вона, не звертаючи уваги на його спроби. — І великих поганих хлопців, і маленьку простакувату дівчинку. Тому в цьому місті йому більше робити нічого.