Олексій Волков - Амністія для Хакера

У попільничці вже валялися два недопалки. Капітан Можейко розумів, що в такій ситуації, можливо, краще було б і не вітатися взагалі.

О пів на одинадцяту Можейка покликали до кабінету шефа. Кобища довго мовчав, допалюючи сигарету, а потім запитав:

— Ти був відповідальним за збір речових доказів на квартирі Косовської?

— Я начебто… — невпевнено відповів капітан у передчутті чогось неприємного.

— Тут фігурує коробка із залишками таблеток — щось на кшталт анальгіну…

— Ну, ви ж самі Зав’ялову дзвонили, питали! — нагадав Можейко.

— На експертизу давали? — коротко і похмуро вів своєї майор.

— Так… ви ж…

— Я питаю, на експертизу давали?

Найдоцільніше було казати «так» або «ні».

— Ні… Здається… Чесно, не пам’ятаю. Зараз уточню!

— Де вони?

— Напевно, там… Квартира опечатана…

— Півгодини тобі туди-назад. Коробку сюди.

Не відповівши, Можейко зник за дверима.

Уже тоді, коли зачинялися вхідні двері і в їхньому отворі зникала темна пляма його плаща, Наталя зрозуміла, що грубий конверт без марки не лежатиме на полиці шафи впродовж тижня. Незважаючи на розпач, образу та сльози, що буквально душили її, вона вже тоді знала точно, що відкриє листа сьогодні, зараз, хай там що казав той, хто його написав. Безперечно, це його останнє знущання з неї. Останнє знущання цього божевільного, цього пришелепуватого шукача пригод.

Він і справді кілер. Шойно він убив її. Вона мимоволі іронічно посміхнулася. Дійсно, саме кілер був винен у тому, що її життя несподівано скінчилося.

Похмурий день висів у вікні якоюсь важкою сірою мрякою. Увімкнувши настільну лампу, вона повернулася на своє крісло з конвертом і швидко та зовні байдуже розірвала його по краєчку. Товщина складених аркушів викликала криву посмішку. Очевидно, той, хто писав, силкувався виправдатися перед нею. Скільки часу витратив…

Вона зітхнула, як і належить, коли починаєш те, від чого неможливо відмовитися, і почала читати.

Кохана Наталю! Дорога моя маленька господине та подруго!

З деякого часу не раз доводилося мені уявляти наше прощання, і воно малювалося мені зовсім інакше. На жаль, насправді все було не так.

Якщо ти читаєш листа, як я і просив, за день-два, то це означає, що ми справді більше не побачимося. Швидше за все, мене взагалі вже немає серед живих. Наші з тобою стосунки за нетривалий час зайшли в таке русло, що просто зникнути, не попрощавшись, я не міг. Гадаю, цей лист буде найкращим способом щось тобі пояснити, розлучитися так, щоб ти не згадувала мене, як найжахливіше, що сталося у твоєму житті. Я ж завжди пам'ятатиму тебе, як найкраще з усього, що трапилося в моєму.

Вчинити якось інакше я не міг, оскільки все було вирішено без моєї волі ще задовго до нашої зустрічі. Те, що ти прочитаєш, якщо, звичайно, вистачить терпіння, мені хотілося розповісти тобі давно. Але що б це змінило? Хіба що зіпсувало б наші останні дні разом.

Уяви собі картину: гарне сонячне подвір'я у тихому районі міста. Там граються діти. Відчиняється вікно і одного з них — Віталика — кличе мама. Він біжить нагору, збуджений та щасливий. Там уже накрито стіл, і сім'я сідає обідати. Батько куйовдить йому волосся, і хлопчикові це дуже подобається. Йому обіцяно прогулянку до зоопарку, але перед тим він повинен вивчити урок з музики. Він іде до сусідньої кімнати і відкриває кришку інструмента. Тепер він робить це щодня і навіть із задоволенням. Так було завжди. Так завжди й буде — в цьому він переконаний.

Тому його дитяча свідомість не може змиритися з тим, що починає відбуватися невдовзі. Мати, яка раніше завжди посміхалася, стає похмурою, а інколи плаче і тоді пригортає його до себе. Батько більше не куйовдить його волосся. Він злий та знервований, і Віталик часто відчуває це на собі, хоча нічим не завинив. Батьки часто говорять між собою про якісь незрозумілі речі й майже не розмовляють із ним. Йому не купують більше подарунків і нікуди не водять. Потім стаються ще більш дивні зміни, від яких тягне якимось жахливим холодом. Із квартири чомусь починають зникати меблі. Залишаються лише старі стільці та стіл, який давно вже збиралися викинути. Немає ні гарних ваз, що стояли у серванті, ні кількох килимів, знайомих здавна, ні великого годинника з маятником, що висів над дверима. І дуже дивно виглядає нове чорне піаніно на тлі голої стіни. Одного разу його батько, нагадавши, що Віталику вже час займатися, сів поруч, дуже близько, і слухав його невмілі вправи, легенько поклавши руку йому на плече. Такого не траплялося давно, і здивований хлопчик, глянувши на батька, побачив, як у його очах щось блиснуло. У це важко було повірити — він збирався плакати.