Дешіл Хеммет - Королівські клопоти

Лайонел Грантхем відійшов од вікна. Його юне обличчя було змучене. В очах стояв сором за змучений вираз на обличчі.

Полковник Ейнарсон незграбно вклонився мені й сухо подякував за те, що я не дав солдатові прицілитись — чого я, власне, не робив — і тим врятував йому життя. Потім розмова зайшла про моє перебування в Муравії. Я коротко розповів їм, що під час війни служив капітаном у військовій розвідці. Це була правда, але на тому вона вся й вичерпалася. Після війни — так ішлося далі в моїй казочці — я вирішив залишитися в Європі, оформив тут свою відставку й поплив за течією, виконуючи то там, то там випадкову роботу. Я напускав туману, намагаючись створити в них враження, що ця робота не завжди була — чи то здебільшого не була — для пестунчиків. Я навів їм конкретніші — проте й далі суто уявні — деталі своєї останньої роботи у французькому синдикаті. А в цей куточок світу я забрався, мовляв, через те, що хотів, аби мене рік чи два не бачили в Західній Європі.

— Мене немає за що запроторити до в'язниці, — провадив я. — Та моє життя можуть зробити незатишним. Тож я блукав по Центральній Європі, поки довідався, що можу знайти зв'язки у Белграді. Діставшись туди, я виявив, що тривога моя була марна, і ось я тут. На завтра в мене призначена зустріч із міністром поліції. Гадаю, я зможу показати товар лицем і стати йому в пригоді.

— Той гладкий кнур Дюдакович! — із щирою зневагою промовив Ейнарсон. — Він вам до вподоби?

— Немає роботи — немає чого їсти.

— Ейнарсоне… — швидко почав Грантхем, потім завагався, але повів далі: — Чи не могли б ми… як ви гадаєте… — І не доказав.

Полковник похмуро глипнув на нього, тоді, побачивши, що я помітив його невдоволення, прокашлявсь і звернувся до мене грубуватим, одначе досить приязним тоном:

— Мабуть, не варто так швидко зв'язувати себе з тим гладким міністром. Можливо, ми знайдемо для ваших здібностей інше поле діяльності, яке припаде вам більше до вподоби… І дасть більшу вигоду.

Я облишив цю розмову, не сказавши ні «так», ні «ні».

До міста ми поверталися полковниковою машиною. Ейнарсон із Грантхемом сидів на задньому сидінні, я — поруч із солдатом-водієм. Ми з Грантхемом вийшли перед готелем. Полковник побажав нам на добраніч і поїхав так, наче дуже поспішав.

— Ще рано, — мовив хлопець, входячи до готелю. — Ходімте до мене.

Я зайшов до свого номера, позмивав бруд, що поналипав на мене, поки я ховався під дошками, й переодягся. Потім рушив до Грантхема. Він займав на горішньому поверсі трикімнатний номер із вікнами на площу.

Хлопець дістав пляшку віскі, содову, лимони, сигари й сигарети. Ми пили, курили й розмовляли. П'ятнадцять чи двадцять хвилин розмова точилася навколо дрібничок — обговорювали нічну пригоду, обмінювалися враженнями про Стефанію і таке інше. У кожного з нас було що сказати співрозмовникові. Кожен перевіряв другого перед тим, як щось сказати. Я вирішив узяти гру на себе.

— Полковник Ейнарсон сьогодні нас обдурив, — промовив я.

— Обдурив? — хлопець випростався й закліпав очима.

— Той солдат стріляв за гроші, а не з помсти.

— Ви маєте на увазі… — Він так і не стулив рота.

— Я маю на увазі, що маленький темний чоловік, з яким ви вечеряли, заплатив тому солдатові.

— Махмуд?! Нащо ж… Ви певні?

— Я сам бачив.

Він опустив погляд, ніби не хотів, щоб я побачив у його очах недовіру до моїх слів.

— Можливо, солдат сказав Ейнарсонові неправду, — нарешті промовив він, усе ще намагаючись переконати мене, що не вважає мене брехуном. — Я трохи розумію мову, коли говорять освічені муравійці, але не місцевий діалект, на якому розмовляв солдат. Тож я не знаю, що він там сказав, але ж ви розумієте, він міг збрехати.

— Ні в якому разі, — не погодився я. — Ставлю в заклад свої штани, що він сказав правду.

Грантхем і далі не підводив погляду від своїх випростаних ніг, намагаючись зберегти на обличчі спокійний, впевнений вираз. Але дещо з того, про що він міркував, прохопилося в словах.

— Звичайно, я перед вами у величезному боргу за те, що ви врятували нас від…

— Ні в якому ви не в боргу. Подякуйте солдатові за те, що він погано цілився. Я стрибнув на нього вже після того, як він випустив усі кулі.

— Але ж… — Хлопець дивився на мене широко розплющеними очима, і якби цієї хвилини я дістав з рукава кулемет, то він анітрохи не здивувався б. Грантхем підозрював мене в найгіршому. Я вже картав себе за те, що передав куті меду. Тепер мені залишалося тільки розкрити карти.