Дешіл Хеммет: Королівські клопоти

Солдат вивів мене з міста бетонованим шосе, вздовж якого стояли лише поодинокі будинки. Я тримався якомога далі від нього, тож бачив тільки невиразну, розпливчасту тінь попереду. Та ось солдат зник за крутим поворотом. Я наддав ходи, маючи намір відстати знову, щойно промину поворот. Поспішаючи, я мало не звів усе нанівець.

Раптом солдат вигулькнув з-за повороту, простуючи в мій бік.

Невелика купа пиломатеріалів на узбіччі позад мене була єдиною схованкою в радіусі ста футів. Я хутко рушив на своїх коротких ногах туди.

Нерівно складені дошки з одного боку утворювали мілку печерку, де я ледве міг сховатися. Ставши навколішки, я скоцюрбився в цій печерці.

Крізь шпарину в дошках я побачив солдата. В його руці зблиснув метал. «Ніж», — подумав я. Та коли він зупинився перед моєю схованкою, я побачив, що то — старомодний нікельований револьвер.

Солдат стояв, зиркаючи то на мій притулок, то на дорогу. Потім щось буркнув і рушив до мене. Я щільніше притисся до дошок, і в щоки мені вп'ялися скалки. Мій револьвер залишився разом із кастетом у саквояжі в готелі. Дуже вони там зараз потрібні! А солдатова зброя блищала у нього в руці.

Дощ залопотів по дошках, по землі. Солдат звів коміра своєї кожушанки. Я ледве стримався, щоб не зітхнути з полегкості. Людина, що йде назирці за іншою, ніколи так, як оце солдат, не вчинить. Він не знав, що я тут. Просто він шукав місця для себе. В цій грі ми були рівні. Якщо він викриє мене, у нього є револьвер… Але ж я побачив його перший!

Коли він проходив повз мене — низько нахилившись, огинаючи мій закуток так близько, що, здавалося, ті самі краплі дощу падали на нас обох, — його кожушанка тернулась об дошки. Після цього я розтис кулаки. Я вже не бачив його, але чув, як від дихає, чухається, навіть щось мугикає собі під ніс.

Минуло, здавалося, кілька годин.

Багно, в якому я стояв навколішки, просочилося крізь штани, і ноги мої були мокрі. Шорстке дерево обдирало мені щоку за кожним подихом. У роті в мене було настільки ж сухо, наскільки мокрі були мої коліна, бо я, щоб не виказати себе, дихав крізь рот.

Із-за повороту з'явився автомобіль, що їхав до міста. Я почув, як солдат щось тихо буркнув, як клацнув зведений курок. Автомобіль порівнявся з нами й помчав далі. Солдат зітхнув і знову заходився чухатися й мугикати.

Спливло, як мені здалося, ще кілька годин.

Крізь шум дощу долинули чоловічі голоси — спершу ледве чутні, потім гучніші й досить виразні. Четверо солдатів у кожушанках та шапках пройшли тим самим шляхом, що й ми, і їхні голоси помалу тихішали, а тоді й зовсім змовкли за поворотом.

Десь далеко двічі огидно ревнула автомобільна сирена. Солдат глухо застогнав, і той стогін ніби промовляв: «Нарешті!» З-під ніг у нього бризнула грязюка, дошки затріщали під його вагою. Я не міг бачити, що він робив.

Тремтливе біле світло вихопилося з-за повороту, а потім з'явився й сам автомобіль — потужна машина мчала до міста, незважаючи на мокру й слизьку дорогу. Дощ, ніч і швидкість робили невиразними обриси двох чоловіків на передньому сидінні.

Над головою в мене гримнув револьверний постріл. Солдат узявся до діла. Машина на великій швидкості шалено заметляла по мокрому бетону, завищали гальма.

Коли шостий постріл дав мені знати, що нікельований револьвер, можливо, спорожнів, я вискочив зі своєї печерки.

Солдат стояв, спершись на стос дощок і не зводячи револьвера з автомобіля, гальма якого все ще вищали.

Коли я побачив його, він ту ж мить обернувся, наставив на мене зброю і прогарчав наказ, якого я не зрозумів. Я міг побитись об заклад, що револьвер порожній. Піднявши обидві руки, я зробив здивоване обличчя, а тоді зненацька копнув його ногою в пах.

Солдат зігнувся навпіл і обхопив мої ноги. Ми повалились на землю. Я опинився під ним, але його голова була біля мого стегна. Шапка в нього злетіла. Схопивши солдата обіруч за чуприну, я підтягся й сів. Тоді він уп'явся зубами мені в ногу. Облаявши його клятим упертюхом, я заклав свої великі пальці в ямки під його вухами. Не треба було щосили натискати, щоб відучити того чоловіка кусатися. Коли він підвів обличчя й завив, я правою рукою зацідив йому межи очі, а лівою підтяг голову за чуб ще ближче. Другий удар був ще кращий.

Скинувши солдата зі своїх ніг, я підвівся, схопив його за комір кожушанки й виволік на дорогу.

Нас заливало біле світло. Мружачись від нього, я побачив на бетонці автомобіль, фари якого світили на мене й мого супротивника. У світло ступив кремезний чоловік у зеленому з позолотою військовому мундирі — квітучий офіцер, один із тих двох, з ким Грантхем вечеряв у ресторані. В руці він тримав автоматичний пістолет.