Дешіл Хеммет: Королівські клопоти

Я стояв у просторому прямокутному кабінеті. Усе в ньому було велике. Четверо широченних вікон, стільці, що скидалися скоріше на невеликі лави, а також чимале шкіряне крісло біля письмового столу, яке нагадувало заднє сидіння у лімузині. На письмовому столі могли б спати двоє людей, а за другим столом могли б душ двадцять обідати.

Двері навпроти тих, у які я потрапив сюди, розчинились, і ввійшла дівчина. Причинивши за собою двері, вона урвала гучний гуркіт, схожий на роботу якоїсь потужної машини, що долинав з сусідньої кімнати.

— Мене звати Ромен Франкл, — промовила вона по-англійському. — Я секретар його превосходительства. Може, ви скажете, що привело вас сюди?

Їй могло бути від двадцяти до тридцяти років, на зріст невисока — метр п'ятдесят, а то й менше, тендітна, але не кістлява, коси темні, майже чорні, й хвилясті, очі зелені, з чорною облямівкою і чорними віями. Риси обличчя дрібні, голос дуже м'який і тихий, але досить виразний. На дівчині була червона вовняна сукня; сама по собі безформна, вона виказувала всі лінії тіла. Коли дівчина рухалася — ступала чи підіймала руку, — то здавалося, що це не коштує їй жодних зусиль, так наче нею рухав хтось сторонній.

— Мені хотілося б побачитись із ним, — промовив я, занотовуючи ці відомості.

— Неодмінно, але трохи згодом, — пообіцяла вона. — Зараз це неможливо.

Дівчина з невимушеною грацією обернулася до дверей і відчинила їх настільки, щоб знову було чути перекотистий гуркіт.

— Чуєте? — спитала вона. — Його превосходительство дрімає.

Причинивши двері й приглушивши таким чином хропіння його превосходительства, вона пропливла через кімнату і забралась у велетенське крісло біля столу.

— Сідайте, прошу, — мовила вона, показуючи крихітним пальчиком на стілець поряд із столом. — Ви заощадите час, виклавши свою справу мені. Бо, якщо ви не говорите нашою мовою, мені доведеться перекладати для його превосходительства.

Я розповів їй про Лайонела Грантхема та свій інтерес до нього, по суті, тими самими словами, що й Скенленові. А наприкінці додав:

— Бачте, я можу тільки з'ясувати, що хлопець тут робить, і в разі потреби підтримати його. Я не можу піти до нього — в ньому надто багато грантхемівської крові. Боюся, він сприйме все це як небажану опіку. Містер Скенлен порадив мені звернутися по допомогу до міністра поліції.

— Вам пощастило. — У неї був такий вигляд, ніби вона хоче поглузувати з представника моєї країни, але не певна, як я це сприйму. — Вашого повіреного в справах іноді нелегко зрозуміти.

— Як тільки ви збагнете одну річ, це вже буде не важко, — відказав я. — Не треба тільки зважати на всі оті його «ні», «ніколи», «не знаю», «нізащо».

— Авжеж! Саме так! — Сміючись, вона нахилилася в мій бік. — Я знала, що має бути якась розгадка, але до вас ніхто не міг її знайти. Ви розв'язали нашу національну проблему.

— Замість винагороди поділіться зі мною всією інформацією, яку ви маєте про Грантхема.

— Гаразд. Але спершу я мушу поговорити з його превосходительством.

— Скажіть мені неофіційно: яка ваша думка про Грантхема? Ви з ним знайомі?

— Так. Він чарівний. Чудовий хлопець. Приємний, наївний, недосвідчений, але насамперед — чарівний.

— З ким він тут дружить?

Вона похитала головою й промовила:

— Більше про це жодного слова, поки не прокинеться його превосходительство. Ви із Сан-Франціско? Я пригадую маленькі кумедні трамвайчики, туман, салат після супу, булочки до кави…

— Ви там були?

— Двічі. Я півтора роки гастролювала в Сполучених Штатах: діставала кроликів з капелюха.

Ми ще з півгодини поговорили про це, потім двері розчинились, і ввійшов міністр поліції.

Велетенські меблі враз зіщулилися до звичайного розміру, дівчина обернулась на карлицю, а я відчув себе маленьким хлопчиком.

Васіліє Дюдакович мав понад два метри зросту. Але це була дрібничка порівняно з його товщиною. Мабуть, він важив не більше двохсот кілограмів, але, коли я дивився на нього, на думці в мене були тільки тонни. Це була білоборода й білочуба гора м'яса, одягнена в чорний фрак. Він носив краватку, тож припускаю, що десь мав бути й комірець, але його було поховано під червоними складками шиї. Міністрів білий жилет розмірами й формою нагадував кринолін, одначе, незважаючи на це, ледве застібався. Очей майже не було видно за подушками плоті навколо них: тінь позбавляла очі кольору, як воду в глибокому колодязі. За рот правив товстий червоний овал, обрамлений вусами й бакенбардами. Васіліє Дюдакович увійшов у кімнату повільно, розважливо, і я здивувався, що підлога не рипіла.