Дешіл Хеммет: Королівські клопоти

— Слухайте, Грантхеме. Більшість із того, що я розповів про себе вам і Ейнарсонові — це чистісінька вигадка. Мене послав сюди ваш дядько, сенатор Уолборн. Ви ж мали буї и в Парижі. Велику частину ваших грошей переказали в Белград. Сенатор запідозрив рекет, він не знав, чи ви ведете якусь гру самі, чи підпали під чийсь поганий вплив. Я поїхав до Белграда, дізнався, що ви тут, і прибув сюди, щоб ускочити в цю халепу. Я довідався, що гроші у вас, і поговорив з вами. Саме для цього мене й наймали. Я своє діло зробив — якщо, звісно, більше нічим не можу стати вам у пригоді.

— Я не потребую допомоги, — промовив хлопець дуже спокійно. — І все ж дякую вам. — Він підвівся й позіхнув. — Можливо, я ще побачуся з вами перед тим, як ви поїдете.

— Атож. — Мені нічого не варто було надати своєму голосу такої самої байдужості, з якою розмовляв він: мене не гнітив тягар прихованої люті. — На добраніч.

Я повернувся до себе в номер, ліг у ліжко й заснув.

Прокинувся я пізно й вирішив поснідати в номері. Я вже з'їв половину сніданку, коли у двері постукали кісточками пальців. Кремезний чоловік у пом'ятій сірій формі і з широким тесаком на поясі ступив до кімнати, віддав честь, простяг мені білий прямокутний конверт, голодними очима глянув на американські сигарети на столику й усміхнувся, коли я запропонував йому одну, тоді знову віддав честь і вийшов.

На конверті стояло моє ім'я, написане дрібними, дуже чіткими й округлими, але не дитячими літерами. Всередині була записка, що вийшла з-під того самого пера:

«Міністр поліції шкодує, що справи не дозволяють йому зустрітись із вами сьогодні пополудні».

Після підпису «Ромен Франкл» стояв постскриптум:

«Якщо вам буде зручно завітати до мене після дев'ятої вечора, то я, можливо, заощаджу трохи вашого часу. — Р. Ф.»

Нижче було наведено адресу.

Я поклав записку до кишені й гукнув: «Прошу!» — на ще один стукіт у двері.

Увійшов Лайонел Грантхем. Його обличчя було бліде й занепокоєне.

— Доброго ранку, — привітався я якомога невимушеніше, вдаючи, ніби вже й забув про події минулого вечора. — Ви вже поснідали? Сідайте і…

— О, так, дякую. Я поїв. — Його вродливе обличчя трохи почервоніло. — Щодо вчорашнього вечора… Я був…

— Забудьте про це! Ніхто не любить, коли втручаються в його справи.

— Це дуже мило з вашого боку, — промовив він, мнучи в руках капелюха. Потім, прокашлявшись, повів далі: — Ви сказали… що допоможете мені, якщо я схочу.

— Так. Допоможу. Сідайте.

Він сів, закашлявся, провів язиком по губах.

— Ви нікому не розповідали про вчорашній випадок із солдатом?

— Ні.

— Ви могли б і далі мовчати?

— Навіщо?

Він подивився на рештки мого сніданку й нічого не відповів. Я припалив сигарету й, чекаючи, почав пити каву. Грантхем засовався на стільці й, не підводячи голови, спитав:

— Ви знаєте, що вночі вбито Махмуда?

— Того чоловіка, що був з вами й Ейнарсоном у ресторані?

— Так. Його застрелили перед власним будинком одразу після півночі.

— Ейнарсон?

Хлопець аж підскочив.

— Ні! — закричав він. — Чому ви так сказали?

— Ейнарсон знав, що Махмуд заплатив солдатові за вбивство, тож він або прибрав Махмуда сам, або комусь наказав його прибрати. Ви не говорили йому про нашу вчорашню розмову?

— Ні! — спаленів Грантхем. — Коли родина посилає когось охороняти одного із своїх членів, це досить неприємно.

Тоді я висловив здогад:

— Він сказав вам, щоб ви запропонували мені роботу, про яку йшлося вчора ввечері, й водночас застерегли мене, щоб я не розповідав про того солдата. Так?

— Та-ак.

— Гаразд, тоді пропонуйте.

— Але ж він не знав, що ви…

— В такому разі, що ж ви збираєтесь чинити? — спитав я. — Якщо ви не зробите мені пропозицію, то вам доведеться сказати йому причину цього.

— О Господи, от халепа! — втомлено промовив Грантхем і, спершись ліктями на коліна, поклав голову на долоні. Він дивився на мене спустошеним поглядом хлопчика, який раптом виявив, що світ надто складний.

Лайонел Грантхем дозрів для розмови. Я усміхнувся до нього, допив каву і став чекати.

— Розумієте, я не хочу, щоб мене привели додому за вухо, — несподівано промовив він з якимсь дитячим викликом.

— Ви ж знаєте, я не збираюся вас силувати, — заспокоїв я хлопця.

Ми знову трохи помовчали. Я курив, а він тримав долонями голову й розмірковував. Згодом він ніяково засовався на стільці й випростався; все його обличчя прибрало бурякового кольору.